Я пробирався крізь полум’я, тримаючись тих стежок, які пам’ятав іще від часу наших з Ліною прогулянок у цьому саду. Що ближче я підходив до склепу, то сильніше мене обпікав вогонь; було таке враження, наче у мене облазить шкіра, і я розумів, що вона вже починає тліти.
Піднявшись на безіменний надгробок, ногою я намацав опору в потрісканій кам’яні стіні й підважився вгору. На даху гробниці стояла частково розбита статуя, схожа на янгола, і я, вхопившись, здається, за її щиколотку, видерся на край склепу.
«Швидше, Ітане! Ти мені потрібен!»
І ось тут я опинився віч-на-віч із Сарафиною.
Яка засадила мені у живіт ніж.
Справжній ніж у справжнє тіло.
Кінець сну, який нам не давали додивитись. От тільки цього разу все було насправді, і я відчував це так само, як і кожен сантиметр леза всередині свого живота.
«Здивувався, Ітане? Гадав, на чародійській радіохвилі тільки Ліна?»
Голос Сарафини танув.
«От тепер я подивлюся, чи вийде з неї світла».
* * *
Непритомніючи, я думав лишень про те, що у формі конфедерата був викапаний Ітан Картер Вейт. З такою самою раною в животі, тим самим медальйоном у кишені. Навіть незважаючи на те, що все моє дезертирство полягало в обірваній баскетбольній кар’єрі, а не втечі з армії генерала Лі.
А ще я мріяв про дівчину-чародійку, яку кохатиму вічно. Як і той, інший Ітан.
«Ітане! Ні!»