— Злився з силою богині Савітрі нещодавно, коли не було іншого виходу, аби врятувати її та власне життя… До того — жив в іншому світі, дуже далеко звідси.

— Вітри непевні й не заслуговують на довіру — так написано в усіх книгах, — озвався Одін.

— Книги, хах! Знайшли в що вірити! — Хамсін впер руки в боки, гордо випростуючись. — Таке писали і про богів тіньової сторони, дітей Хаосу, а подекуди ще й про богинь. Чи я не правий, пані директорко?

Аматерасу смикнула плечима.

— Якщо ми вважатимемо, що ви заслуговуєте на довіру, вітре, то викличемо. Діке, ви вільні, повертайтесь додому. Одіне, тіло Бентен Акай треба перенести в Академію й поховати за всіма ритуалами. Рендалл Савітрі, заберіть вашого вітра. Поки триватиме розслідування, ви перебуватимете в ізоляторі. Кандидат Енліль опиниться там само після свого повернення.

Рен, яка все ще не могла до кінця осягнути безглуздя ситуації, прошипіла:

— Я не причетна до смерті Бентен Акай. І Енліль теж. Аматерасу, — дівчина вперше назвала очільницю на ім’я без ввічливої приставки, — ви знаєте це. Вона сама зробила це. Тут схема, за яку вона вмерла.

Директорка не відповіла.

Слова Бентен клубочилися в голові Рен. Перед очима все пливло. Дорогу до Академії вона не пригадувала.

Ізолятор нагадував скляний куб без замків і ґрат, проте був такий само гнітючий, як і камера в підземеллі, де замкнули Гермеса. Дзеркальна стіна відмежовувала щось на кшталт ванної кімнати, а біля стіни тулилося ліжко. Першої ночі Рен не могла заснути, а коли під ранок її здолала втома, вперше з’явилися голоси.

* * *

«Сатьяване! Сатьяване!» — жебоніли голоси, як перегук струмків.

— … — Рен смакувала дивне слово, яке виринало в пам’яті. Воно було гарячим, далеким і пахло прянощами, визволяючи її зі скляної в’язниці.

Коли дівчина заплющила очі, то побачила, наче крізь брудну шибку, лапате зелене листя з прожилками, білу колонаду, повиту вогняно-червоними квітками, і напівпрозорі запони з легкої тканини, які розвівались від подихів теплого й ароматного вітру. Вітер, здавалось, жив тут і вдихав життя в кожнісіньку складку занавісок. Геть як Хамсін, теплі обійми якого Рен відчувала крізь сон.

— Сатьяване, Сатьяване! — кликав незнайомий глибокий голос. — Мені личить, Сатьяване?

Тоді Рен помітила чоловіка, який стояв спиною до неї. Перед ним кружляла в новому вбранні ставна дівчина. Що вбрання нове, Рен не сумнівалася. Вона піймала себе на думці, що ось-ось зможе точно сказати, звідки і коли обновки привезли. Багряна краса нагадувала одіж Адіті — червоне з золотом, багата вишивка і шаль, перекинута через плече. Руки дівчини вкривали вигадливі візерунки, наче плетиво золотисто-мідної павутинки. Темне волосся вабило погляд, з вух спускалися вигадливі сережки, проте роздивитись обличчя ніяк не вдавалося.