— Яка тепер різниця? — відповіла дівчина, переборюючи бажання розридатися: не було на це часу.

Останнє бажання Бентен належало здійснити негайно. Тож вона приклала долоні до закривавлених грудей загиблої, проказала кілька церемонних слів і заплющила очі, щоб не бачити, як по зап’ястях почали витися тонкі цівки енергії, зблискуючи, мов міріади зірок, які народжувались, горіли і згасали в цьому Всесвіті.

* * *

Рен здавалось, що наступні кілька хвилин — годин? — днів? — пройшли повз неї. Хтось підходив, хтось термосив її за плечі, намагаючись підняти на ноги. Очі відмовлялися бачити, що відбувається, і довго-довго перед ними стояли лише кров та чиста енергія, котра в’ється вгору по руках. Рен зібрала її всю і помістила в колбу, як і ту енергію, котру подарував Історик.

Коли прийшли Аматерасу з Одіном, дівчина нарешті отямилася й зрозуміла, що досі сидить на холодній долівці, на напівстертих слідах схеми вирощування, де засохла чорною кіркою кров Бентен. Хамсін повернувся до неї легким поколюванням у зоні ребер і поцілував біля кожного вуха, щоб хоч якось підбадьорити.

— Савітрі, — Аматерасу вивищувалась над нею, як обеліск, закутаний у темно-червоний атлас. — У вас є два речення.

— Ми прийшли. А вона вже вмирала, віддаючи все своїй схемі, — видушила з себе Рен.

— Дякую за версію. Діке, ви були тут?

— Так.

— Розкажете?

Діке з готовністю підвелась, і раптом її обличчя побіліло ще сильніше, ніж завжди.

— О боги, Рендалл, ти ж казала, що ще десята! — координаторка, яка підвищувала голос раз у ніколи, скорчилася, хапаючись за груди.

Рен позирнула на годинник — там дійсно була майже десята. Досі. Стрілки не рухалися.

— Оце я дурепа… — видихнула Діке. І повалилася на підлогу.

Рен мов ошпарили. Вона кинулася до координаторки, але напоролася на щит.

— Спокійно, Савітрі. Це минеться, — буркнув Одін, котрий накривав тіло Бентен тонким покровом.

— Що значить — минеться? Пустіть мене. Діке!.. Хамсін зв’язався з вами? Він розповів?

— Ні. Та я отримала іншу звістку, — відказала директорка. — А ось і хранителька справедливості. З поверненням, Діке!

Дівчина за лічені секунди перестала задихатися, швидко звелася на ноги й випросталася, мовби нічого й не сталося. Вона окинула кімнату відсутнім поглядом, наче не розуміла, як тут опинилася та що відбувається. Кілька секунд уважно дивилася на Аматерасу, тоді на свої пальці, на спідницю в крові. Відтак різким рухом відкинула волосся за спину і склала руки в захисній позиції.

— Я — Аматерасу но Мікамі, директорка Академії, — мовила очільниця повільно й тихо.