Гонги, що відбивають північ, провели старий день. 

(…ближче до Осердя Світу, де Вівцескельні гори зливались із грізними шпилями центрального масиву, де дивакуваті волохаті істоти блукали в одвічних снігах, де над замерзлими вершинами біснувалися хурделиці, вогні поодинокого монастиря освічували високогірні долини. Там, у дворі, двійко монахів у жовтих мантіях вкладали до саней останню коробку з маленькими зеленими флаконами, готуючись до першого туру неймовірно важкої подорожі до далеких рівнин. Коробка на санях мала каліграфічно виведений напис «Панові Нудлю В. Д. В., Анк-Морпорк». 

— Знаєш, Лобсанґу, — сказав один із них, — мені дуже цікаво, що ж він з цим усім робить.) 

Капрал Ноббс та сержант Колон лежали собі десь у затінку біля «Латаного барабана», але тільки-но з’явився Морква з тацею, — одразу ж скочили на рівні ноги. Троль Щебінь улесливо відійшов убік. 

— Налітай, хлопці, — сказав Морква. — Три пінти. За рахунок закладу. 

— Трясця, ніколи б не подумав, що ти все-таки це зробиш, — сказав Колон, хапаючись за кухоль. — Що ти йому сказав? 

— Я просто пояснив, що повсякчасна допомога вартовим — це обов’язок кожного свідомого громадянина, — невинно промовив Морква, — і подякував йому за співпрацю. 

— Ага, а решту слів забув? — дошкуляв Ноббі. 

— Ні, я більше нічого не говорив. 

— Тоді в тебе, мабуть, дуже переконливий голос. 

— Ой, годі вам. Краще насолоджуйтесь, поки маємо нагоду, — сказав Колон. 

Вони задумливо попивали. То був момент пізнання вищого умиротворення — декілька хвилин поза межами життєвих реалій. То був короткий момент пізнання забороненого плоду, яким вони насолодилися сповна. Жодна жива душа в цілому місті не билась, не крала, не вбивала, не порушувала громадський порядок — і саме в цей момент можна було повірити, що так могло тривати й надалі. 

А навіть якби так і не сталося, то в них залишилися б спогади, що зігрівали б їх у важкі моменти. Наприклад, коли доведеться бігти, пробиваючись крізь натовп. Коли доведеться вдивлятися в мармизи жалюгідної сторожі палацу. Коли доведеться рятувати місто, коли усі злодії, герої та боги не зможуть нічого вдіяти. Коли майже доведеться чинити майже правильно. 

Ноббі заштовхав кухоль на найближче підвіконня, розворушив ноги та подмухав на вже застиглі пальці. Декілька секунд незграбного копирсання за вухом — і в його руках з’явився фрагмент сигарети. 

— Які чудові часи, еге ж? — задоволено вимовив Колон, коли вони утрьох прикурили від одного сірника. 

Інші лиш покивали головами. Здавалося, що вчорашній день був на відстані цілого життя. Але таке ж не забувається, і тепер вже не важливо, хто ще раз втне щось таке, і взагалі — що б там не трапилось.