Та інша леді, що своєю статурою нагадувала когось, хто може однією рукою підняти вантажного коня, а другою його підкувати, привітно йому усміхнулася. 

— Семюел Ваймз, — кволо промовив Ваймз. 

— Мого батька звали Семом, — невиразно сказала Бренда. — Семам завжди можна довіряти, казав він мені, — з одного ящика виліз дракон, і вона швиденько загнала його назад. — Ми просто допомагаємо Сибіл. Ми — давні подруги. А як же інакше? Цей її виводок — страшні непосиди. Літають по цілому місту, маленькі дияволенята. Ставлю на те, що вони повернуться, коли зголодніють. Як так можна вдатися до своїх предків? 

— Прошу? 

— Сибіл вважає, що усьому виною якась мутація, але я думаю, що ми зможемо повернути її драконам статус шляхетних лиш через три або чотири покоління. Я славлюся своїми жеребцями, знаєте, — сказала вона. — Ми створимо щось неймовірне. Абсолютно нову породу драконів. 

Ваймз уявив у небі інверсійні сліди надзвукових драконів. 

— Ем-м, — вимовив він. — Звичайно. 

— Що ж, нам пора до роботи. 

— А чи не бачили ви часом леді Ремкін? — запитав Ваймз. — Я отримав повідомлення, що мені обов’язково треба сюди прийти. 

— Вона десь у будинку, — сказала місіс Родлі. — Казала, що матиме ще якусь дуже важливу справу. Роуз, будь обережна з отим драконом, дурненька! 

— Важливішу за драконів? — запитав Ваймз. 

— Так. Не знаю, що на неї найшло, — Бренда Родлі нишпорила у кишені завеликого на неї жилета. — Було приємно познайомитися, капітане. Я завжди рада знайомству з новими членами Фантастичного Виміру. Будете десь поряд — заїжджайте в гості. Буду дуже рада показати вам усе, — вона витягла пожмакану і брудну візитівку і вклала йому в долоню. — Маю бігти, бо нам доповіли, що деякі наші дияволенята вирішили звити собі гнізда на вежі Академії. Треба їх звідти зняти, поки ще не стемніло. 

Ваймз примружився над візитівкою, коли його нові подруги, озброївшись сітками та мотузками, від’їздили з подвір’я маєтку. 

На картці було написано: Бренда, леді Родлі. Вдовиний Дім, Квірмський замок, Квірм. До нього дійшло, що пані, яка щойно поїхала стежкою з грацією жвавого стійла для коней, була ніким іншим, як овдовілою герцогинею Квірмською, в якої землі було більше, аніж можна вгледіти з дуже високої гори у погожу днину. Ноббі таке не сподобалося б. Виявляється, існував особливий вид бідності, який могли собі дозволити лише дуже-предуже багаті люди… 

Ось так і треба ставати поважними людьми, подумав він собі. Ніколи не перейматися тим, що думають інші, і завжди бути впевненим у всіх своїх рішеннях. Він почимчикував назад до будинку. Двері були відчинені. За ними на нього чекав просторий, але темний та затхлий коридор. З мороку проглядалися голови вбитих на полюванні тварин. Здавалося, Ремкіни винищили більше живності, аніж льодовиковий період.