Не знаючи, куди він прямує, Ваймз пройшов під ще однією аркою з цільного дерева. 

То була їдальня. Там стояв такий стіл, що, сівши вечеряти на інший край столу, ваш візаві опинявся в іншому часовому поясі. Один край столу колонізували срібні підсвічники. 

Стіл засервірували на двох персон. Біля кожної з тарілок розгорнулася батарея столових приборів. Давні келихи для вина виблискували у світлі свічок. 

Ваймза охопило передчуття чогось жахливого, водночас поряд із ним промайнув шлейф «Зачарування» — найдорожчих парфумів, які можна було знайти Анк-Морпорку. 

— А, капітане. Як люб’язно, що ви прийшли. 

Ваймз повільно обернувся, наче й не поворушивши ногами. 

Леді Ремкін стояла за ним у всій величі своєї краси. 

Ваймз, як у тумані, бачив розкішну синю сукню, що переливалася при світлі свічок, густі пасма каштанового волосся, неспокійне личко, яке свідчило, що цілий батальйон вправних живописців і декораторів щойно склали свої риштування і пішли собі, чув ледь чутне поскрипування, яке вказувало, що все під цим простим корсетом піддається тискові, який зазвичай можна віднайти хіба в ядрі великої зорі. 

— Я, е-е, — вимовив він. — Якби ви, е-е. Якби ви сказали, е-е. Я б. Гм. Одягнувся більш відповідно, е-е. Краще, гм. Набагато. Е-е. 

Вона насувалася на нього, немов блискучий таран. 

Наче у сні він дозволив, щоб хтось його ось так всадовив за стіл. Він, мабуть, їв, бо раптом нізвідки з’явилася прислуга, яка приносила страви, начинені іншими стравами, а потім приходила, щоб позбирати тарілки. Час від часу оживав дворецький і наповнював заморськими винами келих за келихом. 

Свічки віддавали стільки тепла, що на ньому можна було готувати їжу. Леді Ремкін не змовкала, бідкаючись, як їй, тендітній жінці, важко самотужки господарювати у такому величезному маєтку. Вона також натякала, що комусь прийшов час серйозніше поставитися до свого становища у суспільстві. Кімната зажевріла багряним світлом від променів сонця, що сідало на горизонті, а Ваймзові закрутилося в голові. 

Він ще спромігся подумати, що суспільство й саме не знало, звідки йому чекати наступної біди. Про драконів вони не згадували, однак незабаром Ваймз відчув, як щось під столом поклало йому на коліно голову і пустило слину. 

За таких обставин Ваймзові було надто важко підтримувати розмову. Він почувався немов на полі бою, оточений ворогами з усіх сторін. Однак вирішив все ж таки здійснити один маневр, який, як він сподівався, витягне його з пастки ворога і допоможе втекти. 

— Як думаєте, куди вони полетіли? — запитав він.