Він помітив, що маєток Ремкінів довели до пуття. Територію безжалісно очистили від заростей. До будинку була сперта драбина, на якій стояв старенький робітник, що відновлював ліпнину на фасаді, а ще один — із лопатою в руках — визначав на власний розсуд, де проходив кордон між газоном Ремкінів та старими клумбами. 

Ваймз узяв шолом під руку, пригладив волосся і постукав у двері. Він спочатку подумав, що варто було б взяти зі собою сержанта Колона, але чомусь швиденько передумав. Не хотілося йому, щоби з нього знову насміхалися. У будь-якому разі, його вже не злякаєш. Тричі він залазив у пащеку смерті; а ні, ще був четвертий раз — коли він сказав лорду Ветінарі помовчати. На його подив, двері зрештою відкрив дворецький, що був настільки старим, що якби Ваймз не постукав, то той би, певне, якраз дочекався смерті. 

— Та-ак? — промовив він. 

— Капітан Ваймз, Міська варта, — сказав Ваймз. 

Чоловік зміряв його поглядом. 

— О, так, — сказав він. — Її світлість розповідали про вас. Ймовірно, її світлість зараз зі своїми драконами, — продовжив він. — Якщо бажаєте зачекати всередині, то я… 

— Я знаю, куди йти, — сказав Ваймз і пішов порослою стежиною. 

Розплідники ще не відбудували. Тут і там під промащеним тентом лежали розтрощені дерев’яні ящики. З їхніх нетрів кілька сумних болотяних драконів дмухнули до нього у знак вітання. 

Біля ящиків поралося декілька жінок. Чи краще сказати — декілька леді. Надто вже вони забруднились, аби називати їх простими жінками. Жодна звичайна жінка ніколи б не мріяла про таку неохайність; для того, щоб мати сміливість одягати таке, жінка мала мати цілковиту впевненість у собі, впевненість, що приходить зі знанням того, ким був твій пра-пра-пра-прадід. Але на них були гарні одежі, як зауважив Ваймз, дуже гарні, принаймні такими вони колись були; то були такі речі, які комусь за шалені гроші купували батьки, але вони були такими вже гарними, що їх було аж шкода одягати, тож вони передавалися молодшому поколінню, як і чайні сервізи, столове срібло та подагра. 

Професійно займаються вирощуванням драконів, подумав він. Одразу можна сказати. Є в них щось таке, що виділяє їх на фоні інших людей. Те, як вони носять свої шовкові шалі, старі твідові куртки та дідівські жокейські чоботи. 

Ну і, звичайно, запах. 

Його помітила тендітна, худорлява жіночка з обличчям, що нагадувало старе шкіряне сидіння. 

— Ага, — сказала вона, — ви, мабуть, і є той доблесний капітан, — вона заправила пасмо білявого волосся назад під хустинку і простягнула йому жилаву коричневу руку. — Бренда Родлі. А це Роузі Деван-Молей. Власниця «Сонцесяйного притулку для хворих драконів», ну, ви, напевне, чули про нього.