— Куди що? — перепитала на мить остовпіла леді Ремкін.
— Ну, дракони. Ну, що я буду вам розповідати. Еррол і його дру… самка.
— Гадаю, це якесь віддалене і скелясте місце, — відповіла леді Ремкін. — Улюблене місце для драконів.
— Але ж воно, себто вона — магічна тварина, — сказав Ваймз. — Що трапиться, коли завершиться дія магії?
Леді Ремкін боязко йому всміхнулася.
— Ну, люди якось навчилися це переживати, — сказала вона.
Вона потягнулася через стіл та взяла його руку.
— Ваші люди гадають, що за вами треба приглядати, — лагідно промовила вона.
— Ага. Справді? — запитав Ваймз.
— Сержант Колон сказав, що ми би з вами поладнали, немов
— Що, так і сказав?
— Але це не все, що він мені сказав, — заявила вона. — Як він сказав? О, так: «Це шанс один на мільйон», — сказала леді Ремкін. — І, здається, він додав, «але ж може спрацювати».
Вона всміхнулася до нього.
І тоді до Ваймза дійшло, що вона була неймовірно красивою жінкою, як на свою особливу категорію; мова йшла про ту категорію жінок, що за все його життя хоча б подумали про те, що до нього варто усміхнутися. Вона вже не стане гіршою, але і його теж уже не зміниш. То, може, ось усе зійшлося? Вона, звичайно, не молодшала, але, зрештою, хто молодшає? А ще при ній були стиль, гроші, здоровий глузд та впевненість у собі. Вона — його квиток, до всього, що він не встиг спробувати в цьому житті. Вона відкрила своє серце, і якщо їй дозволити, вона поглине повністю; та жінка була містом.
І коли те місто потрапить в облаву, ти зробиш те, що завжди робив Анк-Морпорк: відчиняєш ворота, впускаєш загарбників, а потім перетворюєш їх на свою власність.
З чого почати? Здається, що вона очікувала якогось кроку.
Він знизав плечима, підняв повний вина келих і думав, що сказати. У затінках його неспокійної голови все ж знайшлося декілька слів.
— Цей тост за тебе, крихітко, — промовив він.