— Ну-ну, — процідила герцогиня. — Ну-ну. Я все одно пройду.
Саме цієї миті стежка вивела її на галявину — галявину, якої не було тут днем раніше і сліду якої не лишилося наступного дня; світло місяця поблискувало на мішанині рогів, ікол та очей, які заповнювали цю галявину повністю.
Армію слабаків ще можна було б зневажати, але герцогиня зрозуміла, що наразі має справу з армією сильних.
Кілька секунд панувала тиша, порушувана лише тихим сопінням десятків істот. А потім герцогиня криво всміхнулася, здійняла кинджал і кинулася на них усіх одразу.
Перші лави армії тварин розступилися, пропускаючи її, й зімкнулися за її спиною — всі, включно з зайцями.
Край глибоко зітхнув.
На торф’яниках, затінених від місяця вершинами Вівцескель, раптом затих нічний оркестр природи. Припинили свої рулади цвіркуни, дружно замовкли сови, вовки позникали в раптових невідкладних справах.
Тривала тільки пісня, яка відбивалася від бескиду до бескиду й підсилювалася в рупорах безлюдних долин, спричиняючи невеличкі лавини. Вона вливалася в потаємні щілини льодовиків і, навіть стаючи абсолютно нерозбірливою, продовжувала мандрувати між крижаних стін.
Щоб усе ж таки розібрати слова, довелося б повернутися до підніжжя Вівцескель, де поблизу самотнього моноліту тліли рештки багаття; саме там, прилітаючи з усіх напрямків, зустрічалися звукові хвилі відлуння, і саме там, розмахуючи порожньою пляшкою, сиділа невисока літня жінка.
— …і равлика, якщо наздоженеш; не намахаєш тільки їжачка!
— Кажуть, на дні залишати не можна, бо доведеться плакати? — спитала Маґрат, намагаючись перекричати спів.
— Є таке, — погодилася Бабуня й осушила свій кухоль.
— А на дні ще щось є?
— Судячи з усього, Ґіта допила все до краплі.
Вони сиділи серед пахучого вересу і споглядали місяць.
— Ось ми й маємо короля, — сказала Бабуня. — Добре все, що добре закінчується.
— Це ваша з Тітунею заслуга, — сказала Маґрат, підкріпивши свої слова гиканням.
— Чого це?
— Якби ви не вступилися, мене ніхто й слухати не став би.