— Сам знаєш, — сказав він. — З тією самою. «Король Ланкрський».
— А. Рухається помалу. Найближчими днями завершу, — Г’юл різко змінив тему. — Слухай, а ми ж могли б дістатися ріки й сісти на який-небудь корабель, що довіз би нас просто додому. Непогано було б, чи не так?
— Але якщо ми рушимо додому суходолом, то дорогою зможемо підзаробити ще. Це було б ще краще, чи не так? — усміхнувся Томджон. — Сьогодні ми заробили сто три пенси; я полічив глядачів, поки читав монолог «На суді». З вирахуванням витрат це майже цілий срібний долар.
— Ти таки справжній син свого батька, — сказав Г’юл.
Томджон відкинувся на спинку крісла і пильно придивився до свого відображення в дзеркалі.
— Знаєш, — сказав він, — хотів би я, щоб це виявилося правдою.
Котів Маґрат не любила, а концепцію мишоловок просто-таки не сприймала всіма фібрами душі. З її точки зору, між людиною та мишами завжди можна було досягти певної згоди щодо питання розподілу харчових запасів з урахуванням інтересів обох сторін. Це була дуже людяна точка зору, особливо в тому розумінні, що слово «людяність» означає щось, притаманне людям — але аж ніяк не мишам. Наразі залиту місячним світлом підлогу кухні в будиночку Маґрат вкривав справжній живий килим.
Коли в двері постукали, килим поліз на стіни.
По кількох секундах тиші стукіт повторився.
Знову запала тиша. Потому двері ледь не злетіли з петель від ударів. Знадвору почулося:
— Відчиняйте! Іменем короля!
Тут-таки інший голос роздратовано зашепотів:
— Чого ти так репетуєш? Нема чого так репетувати. Я не наказував так репетувати. Якщо ти будеш так репетувати, то всю округу розлякаєш.
— Винуватий, сір! Професійна звичка, сір!
— Постукай ще раз. Але просто постукай, і не так сильно, будь ласка.
«Не такий сильний» стукіт міг би лунати й слабше. Фартух Маґрат, що висів на вішалці з внутрішнього боку дверей, упав на підлогу.
— Може, я краще сам?
— Це не за правилами, сір, щоб королі стукали в двері звичайних будиночків. Покладіться на мене. ВІДЧИНЯЙТЕ ІМЕНЕМ…
— Сержанте!
— Винуватий, сір. Задумався.