Лан уже в’їжджав у місто разом з Морейн — і з Лоялом позаду. Оґір озирнувся на Перрина.

— Жодних питань, пам’ятаєш? І мене звуть Перрин, Зарін. Не «громило», і не «коваль» чи ще якось. Перрин. Перрин Айбара.

— А мене — Фейлі, кудлатий.

З чимось схожим на гарчання він пришпорив Ходака услід за іншими. Зарін довелося охопити його за талію, щоб не бути скинутою через круп. Йому здалося, що дівчина сміється.

РОЗДІЛ 42

«ДОГОДИТИ БОРСУКУ»

Гул міста швидко поглинув сміх Зарін — якщо вона сміялася — і здався

Перрину значно сильнішим від того гамору, який, згідно з його спогадами, наповнював Кеймлін та Кайрен. Звуки тут були інші — протяжніші, різних тонів; але деякі повторювалися. Черевики, колеса й копита на грубій, нерівній бруківці, скрип візків і фургонів, музика та спів, і сміх, що лунав із заїздів та корчем. Голоси. Гомін голосів, — наче він засунув голову у величезний вулик. Велике місто жило.

З кінця бокової вулички почувся стук молотка об ковадло, і Перрин несвідомо пересмикнув плечима. Він сумував за молотком і кліщами в руках, за тим, як розжарений до білини метал кресав іскри, коли по ньому вдаряли, щоб надати форми. Звуки ковальні стихали позаду, поховані під гуркотом возів і фургонів, лепетанням власників крамниць і простих розмов людей на вулицях. Разом із запахами людей, коней, страв, випічки та сотень інших, властивих містам, вчувався запах болота й солоної води. Хлопець був здивований, коли вони вперше виїхали на міст — вузьку кам’яну арку над водним шляхом, завдовжки не більше від тридцяти кроків — але вже на третьому такому мості він зрозумів, що Ілліан уздовж і впоперек помережаний такою кількістю каналів, як і вулиць, а чоловіків, що штовхають веслами навантажені баржі, так само багато, як і тих, хто працює нагайкою, щоб пришвидшити рух важких фургонів. У натовпі на вулицях стрічалися паланкіни; інколи траплялися лаковані карети багатих торговців, чи знаті — з великим гербом Дому на дверцятах. Багато хто з чоловіків носив дивні бороди, залишаючи верхню губу голою, а жінки, схоже, віддавали перевагу капелюхам з широкими крисами; до капелюхів були прикріплені шарфи, якими вони закутували шиї.

От вони перетнули велику площу завширшки з безліч гайд, оточену величезними колонами з білого мармуру щонайменше п’ятнадцять спанів заввишки і у два спани завтовшки, а на їхньому вершечку був вирізьблений лише вінок з оливками. На кожному кінці площі стояв великий білий палац з колонами й повітряними балконами, стрункими вежами й пурпуровими дахами. Кожен з них спершу здавався точним відображенням іншого, — але тоді Перрин зрозумів, що один був трохи меншим у всіх вимірах, а його вежі — менш ніж на ярд нижчі.