Кілька днів тому Перрин почув, як Морейн запитала Лана крижаним голосом, що його так розважило.

— Я ніколи не сміявся б над тобою, Морейн Седай, — спокійно відповів він, — але якщо ти справді хочеш відіслати мене до Мірель, то я мушу звикати до усмішок. Я чув, що Мірель жартує зі своїми Охоронцями. Ґайдін повинен усміхатися жартам тих, із ким він пов’язаний; ти часто говориш дотепи, над якими я сміюся, — чи не так? Тож, напевно, мені краще залишитися з тобою.

Морейн кинула на нього такий погляд, який пришпилив би будь-якого іншого чоловіка до щогли, але Охоронець навіть не кліпнув. Поряд з Ланом холодна сталь стала б схожою на олово.

Екіпаж виконував свою роботу у цілковитій тиші, коли Морейн і Зарін лишались на палубі разом. Капітан Аддара схилив голову набік і мав такий вигляд, наче слухав щось, чого не хотів чути. Він віддавав накази пошепки, а не криком, як робив це спочатку. Усі тепер знали, що Морейн — Айз Седай і що вона незадоволена тим, що всім про це відомо. Перрин дозволив себе втягнути в одну суперечку із Зарін, і він точно не пригадував, хто перший з них вигукнув слово «Айз Седай», але тепер це було відомо всьому екіпажу. Клята жінка! Він не знав, кого мав на увазі: Морейн чи Зарін. Якщо вона — сокіл, хто тоді буде яструбом¹? Виходить, на мене зваляться дві такі жінки? Світло! Вона не сокіл, — от і все на цьому! Єдино хорошим в усій цій ситуації було те, що через злість Айз Седай жоден член екіпажу й двічі не подивився йому в очі.

Лояла поки ніде не було видно. Оґір залишався у своїй задушливій каюті щоразу, коли Морейн і Зарін опинялися нагорі разом — він казав, що працює над записами. Лоял виходив на палубу тільки вночі, щоб покурити люльку. Перрин не розумів, як він може переносити спеку; вже краще бути нагорі з Морейн і Зарін, аніж унизу.

Хлопець зітхнув, продовжуючи дивитися на Ілліан. Місто, до якого наближався корабель, було здоровенним — таким же великим, як Кайрен і Кеймлін, лише два міста, які він бачив за своє життя. Воно поставало з болота, що простягалося довкола на милі, — немов рівнина з трав’янистими хвилями. Ілліан узагалі не мав стін, і здавалося, що у ньому є лише вежі й палаци. Всі будівлі були споруджені зі світлого каменю; деякі, схоже, були ще й тиньковані, а камінь різнився кольорами: білий, сірий, рудуватий — і навіть із невиразними відтінками зеленого. Черепичні дахи будинків виблискували на сонці найрізноманітнішими барвами. Довгі доки були заповнені безліччю кораблів, більшість яких затьмарювала «Сніжного іусака»; на них тривала метушня із завантаженням і вивантаженням товару. Далеко, наприкінці міста, розташувалися корабельні, де стояли великі кораблі, що були на різних етапах будівництва: від остовів з товстими дерев’яними ребрами до майже готових вислизнути в гавань.