Мет намагався вставити слівце ще від початку цієї тиради. Він лиш швидко проговорив:

— Це лист від неї, чоловіче. Від...

— Хіба я не сказав тобі згинути, розбишако? — заволав товстий чоловік. Його обличчя стало таким же червоним, як його каптан. — Геть звідси, лайно собаче! Якщо ти не підеш, коли я долічу до десяти, — я заарештую тебе за те, що ти засмічуєш площу своєю присутністю. Один! Два!

— Ти вмієш рахувати, товстий дурню? — відрізав Мет. — Кажу ж, Елейн відправила.

— Охороно! — Тепер його обличчя побуряковіло. — Схопити цього чоловіка, цього Друга Морока!

Мет вагався якусь мить, упевнений, що ніхто не сприйме це звинувачення всерйоз, — але Варта в червоних мундирах посунула на нього: вся дюжина чоловіків у кірасах і шоломах. Тож він розвернув свого коня й помчав від них, а навздогін лунали крики товстуна. Мерин не був біговим конем, однак легко випереджав піших людей. Люди ухилялися від нього на звивистих вулицях, трясли кулаками йому вслід і викрикували не менше прокльонів, аніж той товстун-офіцер.

Дурень, подумав він спершу про офіцера, але потім — і про себе. Усе, що потрібно було зробити, — це спочатку назвати її ім’я. «Елейн, до-чка-спадкоемиця Андору, відправила цей лист для королеви Мор/ейз». Світло, хто ж знав, що тут так ставляться до Тар Балона. Те, що він пам’ятав зі свого останнього візиту, свідчило про те, що гвардійці ставлять Айз Седай та Білу Вежу на друге місце після королеви Морґейз. Щоб ти згоріла, Елейн, — ти повинна була сказати мені. Він неохоче додав: однак і я мусив запитати.

Юнак сповільнив крок, перш аніж доїхав до аркових воріт, що вели до Нового міста. Він не думав, що гвардійці, які охороняють палац, переслідують його, — тож не було потреби привертати увагу тих, хто стояв біля воріт, своїм галопом; однак вони подивилися на нього так само, як і тоді, коли він в’їжджав.

Коли хлопець проїхав під широкою аркою, він усміхнувся й ледь не повернув назад. Він раптово дещо згадав, — і у нього з’явилася ідея, що подобалася йому значно більше, ніж намір потрапити у палац через ворота. Навіть якщо цей товстун не стерегтиме воріт, нова ідея йому подобалася більше.

Мет загубився двічі, перш ніж знайшов «Благословення королеви», — але врешті побачив вивіску, на якій був зображений чоловік, що колінкував перед жінкою із золотаво-рудим волоссям та у короні із золотих троянд, що поклала руку на його голову. Це була широка кам’яна триповерхова будівля, з високими вікнами під самісінький дах з червоної черепиці. Він поїхав на задній двір, до стайні, де чоловік з кінським лицем у шкіряному жилеті, що був жорстким, як і його шкіра, взяв віжки Метового коня. Юнаку здавалося, що він пам’ятав його. Так. Ремі.