Краєм ока Мет побачив, що на нього суне жінка, і тицьнув у неї пальцем, як ножем.

— Хороше вбрання на тобі як на злодійку, жінко! Ти сядеш, поки я вирішу, що з тобою робити, або я...

Вона здивувалася так само, як і Мет, коли раптово ніж різонув її по горлу і на шиї з’явилася, розтікаючись, червона квітка крові. Він ступив трохи вперед, немов хотів зловити її тіло, — але знав, що це погана ідея. її довгий плащ опустився на неї і покрив усе тіло, окрім обличчя та руків’я Томового ножа.

— Щоб ти згорів, — пробурмотів Мет. — Щоб ти згорів, Томе Мерри-ліне! Жінку! Світло, ми могли б зв’язати її та віддати гвардійцям королеви завтра у Кеймліні. Світло, можливо, я навіть відпустив би її. Без цих трьох вона нікого не пограбувала б, — а той єдиний, що виживе, протягом кількох днів не зможе дивитися прямо, й місяцями не зможе тримати меча. Щоб ти згорів, Томе, — не було потреби її вбивати!

Менестрель пошкутильгав до місця, де лежала жінка, і відкинув її плащ. Кинджал майже випав з її руки; його лезо було завширшки з Метів великий палець і завдовжки з дві його долоні.

— Ти хотів, аби я зачекав, поки вона встромить це межи твої ребра, хлопче? — Він дістав свого ножа, витираючи лезо об її плащ.

Мет зрозумів, що наспівує «Вона носила маску, що ховала її обличчя», — і зупинився. Він нахилився й прикрив її обличчя каптуром плаща.

— Краще нам поїхати, — тихо мовив він. — Я не хочу пояснювати все це, якщо сюди приїде патруль.

— Хіба це її одяг? — сказав Том. — Певен, що ні! Вони, мабуть, пограбували дружину торговця або карету якогось вельможі. — Його тон став лагіднішим. — Якщо ми їдемо, то час осідлати коней.

Мет здригнувся й відвів погляд від мертвої жінки.

— Так, час. — Він не подивився на неї знову.

Хлопець не відчував подібного жалю до чоловіків. Мет був переконаний, що якщо чоловік вирішив пограбувати когось чи вбити, то він заслуговує отримати те саме навзаєм у тому випадку, якщо програє. Він не зупинявся біля них, — але й не відводив погляду, якщо випадково на них дивився. Однак після того, як він почепив сідло на коня й прив’язав свої речі позаду, загрібаючи ногою грязюку в багаття, він затримав свій погляд на чоловікові з арбалетом. Було щось знайоме в його рисах, у тінях на них, створених жеврінням вогню. Талан, мовив він сам до себе. Завжди таланить.

— Арбалетник був хорошим плавцем, Томе, — сказав він, коли сів на коня.

— Що за дурниці ти говориш? — Менестрель теж уже сидів верхи і був значно більше занепокоєний тим, як його інструмент припасований позаду до сідла, аніж мерцем. — Звідки ти знаєш, що він взагалі умів плавати?