Він кинув золоту марку на стіл перед Ґіллом.

— Простежте, щоб мої речі віднесли до кімнати, господарю. Якщо потрібно буде більше монет, — вони будуть. Тільки обережно з великим згортком; він страшенно лякає Тома.

Рушивши до виходу, Мет почув, як Ґілл сказав Тому:

— Завжди вважав його шельмою. Звідки у нього золото?

Я завжди виграю, — саме звідти, похмуро подумав він. Мені просто потрібно ще раз перемогти; тоді я і розрахуюсь з Елейн, і покінчу з Білою Вежею. Ще один раз.

РОЗДІЛ 46

ПОСЛАННЯ З ТІНІ

Коли Мет пішки повернувся до середмістя, він усе ще сумнівався, що його план спрацює. Все вийде, якщо те, що йому казали, правда, — у чім він не був упевнений. Мет уникав овальної площі перед палацом, але блукав довкола велетенської споруди і прилеглих територій вулицями, що звивалися разом із вигинами пагорбів. Недосяжні золоті маківки палацу блищали, немов насміхалися. Він пройшов майже весь шлях довкола палацу, коли побачив його. Крутий схил, засіяний дрібними квітками, що підіймався з вулиці до білої стіни з грубого каменю. Кілька гілок листяного дерева стирчали над стіною, і він бачив верхівки інших дерев позаду, у саду королівського палацу.

Стіну збудували, щоб вона мала вигляд скелі, подумав він, а по той бік розташований сад. Можливо, Ранд говорив правду.

Швидко роззирнувшись в усі боки, він зрозумів, що стоїть зараз на звивистій вулиці сам. Потрібно було поспішати: пагорби обмежували видимість, тож хтось міг виїулькнути на дорозі будь-якої миті. Хлопець поліз рачки на схил, не звертаючи уваги на те, як його черевики витоптували суцвіття червоних та білих квіток. Грубий камінь стіни мав безліч заглибин для пальців, а численні виступи забезпечували хорошу опору навіть для взутої ноги.

Необачно з їхнього боку — будувати такі стіни, цумсхв Мет, поки дерся нагору. На якусь мить думками він повернувся додому, до Ранда й Перрина, до тієї подорожі за Піщані пагорби, до підніжжя Імлистих гір. Коли вони повернулися до Емондового Лугу, їм дісталося досить гніву — їм усім, але найбільше — Метові: усі підозрювали, що це була його ідея. Упродовж трьох днів вони лазили по скелях, спали просто неба, їли яйця з гнізд червоно-чубастиків і товстих сірокрилих куріпок, пронизаних стрілою чи каменем з пращі, а також кроликів, спійманих пастками. А ще вони постійно сміялися з нещастя, що принесуть їм гори, чи з того, як вони можуть знайти там скарб. З тієї вилазки він приніс додому дивну каменюку, у яку незбагненним чином був вдавлений череп великої рибини, і довге біле перо зі сніжного орла, і шматок білого каменя завбільшки з його руку, що був, здавалося, вирізаний у формі людського вуха. Для Мета він був схожий на вухо, хоча Ранд і Перрин так не вважали, — а Тем аль’Тор казав, що подібність таки є.