Він одним оком побачив тарабонський килим з торочками, вартий набитого гаманця срібла. Одні з широких різьблених дверей щойно зачинилися. Високий широкоплечий чоловік з м’язистими грудьми в обтислому зеленому шовковому каптані зі срібною вишивкою дивився на двері синіми очима. Його чорна борода з сивим пасмом на підборідді була коротко підстрижена. Загалом він справляв враження жорсткого чоловіка, що звик віддавати накази.

— Так, великий майстре, — раптом сказав він, і Мет ледь не відпустив підвіконня. Він думав, що цей чоловік мав би бути власником того глибокого голосу, — але це був той улесливий голосочок. Не такий улесливий тепер, але все ж. — Буде, як ви скажете, великий майстре, — гірко додав чоловік. — Я власноруч відріжу голови цим трьом відьмам. Щойно знайду їх!

Він рушив до дверей, і Мет опустився на землю. Деякий час він сидів за рамами троянд. Хтось у палаці бажає смерті Елейн, а разом з нею загинуть Еґвейн та Найнів. Що, заради Світла, вони роблять, мандруючи до-Тіра? Адже мова точно йшла про них.

Він дістав листа дочки-спадкоємиці з підкладки плаща й похмуро подивився на нього. Можливо, завдяки цій речі в його руці Морґейз повірить йому. Він може описати одного з чоловіків. Але час схованок минув; великий чолов’яга може бути в Тірі ще до того, як він знайде Морґейз, і, що б тоді вона не зробила, немає гарантії, що це його зупинить.

Глибоко зітхнувши, Мет протиснувся між двома рамами з трояндами, завдяки чому отримав кілька уколів і подряпин від колючок, і попрямував стежиною донизу, за солдатами. Він тримав лист перед собою так, щоб золоту печатку з лілією було добре видно, і проговорював у думках те, що збирався виголосити. Тоді, коли він ховався, вартові вистрибували звідусіль, як гриби після дощу, але тепер він пройшов майже весь сад — і не побачив жодного. Мет пройшов повз кілька дверей. Зайти без дозволу до палацу навряд чи було хорошою ідеєю — гвардійці могли зробити щось неприємне,

перш ніж вислухати; однак, коли він уже наважився зайти всередину, двері раптом відчинилися, і молодий офіцер без шолома, з одним золотим вузлом на плечі вийшов надвір.

Рука цього чоловіка одразу ж потягнулася до руків’я меча, і сталь вже трохи оголилася, коли Мет тикнув йому лист.

— Елейн, дочка-спадкоємиця, надіслала лист своїй матері, королеві Морґейз, капітане.

Він тримав лист так, щоб печатка з лілією одразу впала у вічі. Темні очі офіцера блимнули вусібіч, наче шукаючи інших людей, але ні на мить не залишаючи Мета.

— Як ти тут опинився? — Він не висунув меча далі, — але й не сховав його до піхов. — Елбер на головних воротах. Він дурень, — але не дозволить жодному пройдисвіту пройти до палацу.