Його пальці вислизнули з неглибокої заглибини, баланс змістився — і хлопець утратив опору під лівою ногою. Зойкнувши, він заледве вхопився за верх стіни й підтягнувся вгору. Якусь мить він лежав там, відсапуючись. Падіння було б недовгим, однак голову він міг би розбити. Дурень, дозволив уяві розігратися, — і ледь не розбився об ці скелі. Це було так давно. Його мати, найімовірніше, вже викинула ті речі. Ще раз роззирнувшись в усі боки, аби переконатися, що його ніхто не побачив — вуличка досі була порожньою, — він зістрибнув на землю.

Перед ним постав великий сад з кам’яними доріжками, викладеними в траві серед дерев, з іустими виноградними лозами над альтанками. І всюди росли квіти. У білому цвіту стояли груші, а біло-рожевим були всіяні яблуні. Троянди всіх кольорів: яскраві золотисті сонцеквіти й фіолетова «Емондова слава», і ще багато таких, що він не міг розпізнати. Були й такі, яких, як він думав, не існувало. Одні розпустилися дивними багряно-золотими квітками, що були схожі на пташок, а інші не відрізнялися від сонцеквітів, — окрім того, що їхні жовті квітки були десь два фути впоперек і кріпились до стебел заввишки з оґіра.

Черевики зарипіли на кам’яній доріжці, і Мет пригнувся під кущем біля стіни, коли двоє солдат пройшли повз нього; їхні довгі білі комірці звисали поверх кірас. Вони навіть не глянули в його бік, і він усміхнувся до себе. Таланить. Ще трохи талану — і вони не побачать мене, аж поки я не віднесу листа Морґейз.

Він ковзнув через сад, як тінь, наче переслідував кроликів, тоді завмер біля куща й щільно притулився до стовбура дерева, коли почув кроки.

Ще дві пари солдат пройшли стежкою, — одні так близько до нього, що, якби він ступив два кроки, то заскочив би їх зненацька. Коли вони зникли серед квітів і дерев, він зірвав темно-червоний зірчаник і, всміхнувшись, сунув квітку з хвилястими пелюстками собі у волосся. Це було набагато веселіше, ніж вкрасти яблучний пиріг у День Сонця, — і значно простіше. Жінки завжди уважно пильнують свою випічку; а дурні солдати ніколи не відривають погляду від кам’яної плитки.

Невдовзі він опинився перед білою стіною самого палацу й почав скрадатися повз ряди білих троянд на решітчастих рамах вздовж неї — у пошуках дверей. Будівля мала безліч широких аркових вікон просто над його головою, — але він подумав, що буде складніше щось пояснити тим, хто побачить, як він залазитиме у вікно; краще було б іти коридором. З’явилося ще двоє солдат, і він завмер; вони пройшли за три кроки від нього. Мет почув голоси з вікна над його головою: двоє чоловіків говорили досить гучно, тож можна було розрізнити слова: