Перрин похмуро блукав коридорами Твердині, шукаючи якісь ознаки Фейлі. Він знаходив її ще двічі: один раз звільняв із залізної клітки, дуже схожої на ту, в якій сидів аїлець у Ремені, і ще раз — коли зламав замок на металевій скрині з вирізьбленим на боці соколом. Обидва рази вона розчинялася в повітрі, промовляючи його ім’я. Стрибун біг поруч із ним, внюхуючись у повітря. Яким би хорошим не був нюх Перрина, — вовчий був кращий; саме Стрибун привів його до скрині.

Перрин міркував, чи зможе колись звільнити її насправді. Вже тривалий час вони не зустріли жодного знаку. Коридори Твердині були порожніми; горіли ліхтарі, гобелени й зброя висіли на стінах, — але нічого не рухалося, окрім нього й Стрибуна. Тільки, гадаю, то був Ранд. Це був лиш проблиск, — чоловік, що біг, мовби гнався за кимось. Це не міг бути він. Не міг, — але мені здалося, що це він.

Раптом Стрибун пришвидшив крок, коли рушив до ще одних високих дверей, оббитих бронзою. Перрин намагався зрівняти темп, спіткнувся й упав на коліна, витягнувши руки, щоб не пошкодити обличчя. Слабкість пронизала його наскрізь — так, наче його м’язи опустили під воду. Навіть коли це відчуття відступило, воно забрало частину його сил. Потрібно було зусилля, щоб піднятися. Стрибун розвернувся, щоб подивитися на нього.

Твоя присутність тут надто сильна, Молодий Бику. Плоть слабне. Ти не турбуєшся, щоб триматися за неї. Незабаром плоть і сон помруть разом.

— Знайди її, — сказав Перрин. — Це все, що я прошу. Знайди Фейлі.

Жовті очі зустрілися з такими ж. Вовк розвернувся й побіг до дверей. За ними, Молодий Бику.

Перрин підійшов до дверей і штовхнув їх. Вони не піддалися. Схоже, їх було не відчинити, — не було ручки, не було нічого, за що можна було б вхопитися. На них був крихітний візерунок, який ледве можна було розгледіти. Соколи. Тисячі крихітних соколів.

Вона повинна бути там. Думаю, я не протримаюся довше. З криком він опустив свій молот на бронзову поверхню. Вона задзвеніла, мов гонг. Він ударив знову, — і дзвін посилився. Третій удар — і бронзові двері розлетілися на друзки, немов скляні.

Попереду, за сто метрів від розбитих дверей, коло світла оточувало сокола, прикутого до сідала. Решту цієї велетенської зали заповнювали темрява й слабкий шурхіт, неначе від сотень крил.

Він ступив крок досередини, і сокіл прорізав темряву, продряпавши Перрину обличчя кігтями. Він затулив очі руками — кігті почали різати йому плечі — і хитнувся до сідала. Знов і знову налітали птахи. Соколи пірнали, б’ючи його, дряпали його, — але він крокував далі, закриваючи однією рукою очі, що були прикуті до сокола на сідалі. Руками і плечима юнака стікала кров. Він десь загубив молот; він не знав де, але знав, що, якщо повернеться назад шукати, помре раніше, аніж знайде його.