Вода наповнювала коридори згори донизу, іуста й темна, неначе з глибин океану. Захлинаючись, Ранд знову перетворив її на повітря, — несвідомо, — і побіг далі, але раптом повітря навалилося на нього, немов кожен дюйм його шкіри тримав гору, що тисла зусібіч. За мить до того, як його розчавило б в ніщо, він вибрав окремі потоки із Сили, що нуртувала в ньому, і — він не знав, як чи чому; це трапилося надто швидко, щоб подумати чи з’ясувати, — тиск зник. Він переслідував Ба’алзамона, і саме повітря раптом стало твердим, як скеля, оточивши його; тоді скеля розчинилася, і взагалі ніщо не могло наповнити його легені. Земля під ногами притяіувала його до себе, неначе кожен фунт раптом став важити тисячу, — а тоді вся вага зникла, й кожен крок залишав його зависати в повітрі. Невидимі щелепи намагалися витягти його розум з тіла, видерти душу. Він перестрибував кожну пастку й біг далі; все, що Ба’алзамон викривив, щоб знищити його, Ранд виправив, сам не знаючи як. Він туманно розумів, що якимось чином сам повертав речі до природної рівноваги, вибудувавши їх у лінію власного танцю по тій неймовірно тонкій межі, що ділить буття й небуття, — але це знання було віддаленим. Вся його усвідомленість належала гонитві, полюванню, смерті, що мала покласти всьому край.

А тоді він знову опинився в Серці Каменя, пробираючись крізь завалену щебенем діру, що колись була стіною. Деякі колони зараз звисали, мов поламані зуби. Ба’алзамон задкував від нього; його очі палали, і тінь огортала його. Чорні лінії, як сталеві дроти, немов тягнулися від Ба’алзамона до пітьми, що згустилася за ним, — і зникали у неймовірній висоті й далині всередині цієї темряви.

— Мене не знищити! — кричав Ба’алзамон. Його рот палахкотів; його скрегіт відлунював серед колон. — Мене не перемогти! Допоможи мені! — Частина темряви, що огортала його, сформувалася в кулю у його руках, — таку чорну, що, здавалася, вона ввібрала в себе навіть сяйво Калландора. Раптовий тріумф загорівся в його очах.

— Тебе знищено! — закричав Ранд.

Калландор закрутився в його руках. Світло сколихнуло пітьму, розірвало металево-чорні лінії навколо Ба’алзамона, і той здригнувся. Він неначе роздвоївся, — один збільшувався, а інший водночас зменшувався.

— З тобою покінчено! — Ранд встромив сяйливий клинок у груди Ба’алзамона.

Ба’алзамон закричав, а полум’я на його обличчі шалено запалахкотіло.

— Дурень! — виїукнув він. — Великий володар Темряви не може бути переможений!

Ранд витягнув меча, коли тіло Ба’алзамона прогнулося й почало падати. Тінь навколо нього зникла.