І раптом Ранд опинився в іншому Серці Каменя, оточений цілими колонами. Довкола лунали людські крики й смертельні стогони людей у серпанках та чоловіків у кірасах й шоломах. Морейн досі лежала, зігнувшись, біля підніжжя колони. Біля Рандових ніг лежав чоловік, який випростався на спині з пропаленою дірою в грудях. Він, мабуть, був вродливим чоловіком в свої середні літа, — тільки тепер на місці його рота й очей були ями, з яких чорними цівками підіймався дим.

Я зробив це, подумав він. Я вбив Баалзамона, вбив Шей’тана! Я переміг в Останній битві! Світло, Я—Відроджений Дракон! Руйнівник народів, Руйнівник Світу. Ні! Я припиню руйнування, припиню вбивства! Я покладу цьому край!

Він підняв Калландор над головою. Срібна блискавка вирвалася з клинка; зазубрені смуги вигнулися до великого купола згори.

— Досить! — закричав він. Битва стихла; чоловіки дивилися на нього ошелешено, — понад чорними серпанками та з-під заборол своїх круглих шоломів.

— Я Ранд аль’Тор! — вигукнув він, і його голос рознісся залою. — Я — Відроджений Дракон!

Калландор сяяв у його руках.

Одне за одним люди у серпанках і шоломах схилилися перед ним, викрикуючи:

— Дракон відродився! Дракон відродився!

РОЗДІЛ 56

НАРОД ДРАКОНА

По всьому Тіру люди прокинулися на світанку, розповідаючи свої сни цієї ночі, — сни про Дракона, що бився з Ба’алзамоном у Серці Каменя*

І коли вони підносили погляд на величезну споруду фортеці, то бачили знамено, що майоріло на неймовірній висоті. На білому полотні вигиналася фігура, схожа на великого змія із золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою лева й чотирма лапами, кожна—з п’ятьма золотими кігтями. З фортеці виходили люди, ошелешені й налякані, і пошепки розповідали про те, що сталося вночі. Чоловіки й жінки наповнили вулиці, зі сльозами на очах викрикуючи про здійснення Пророцтва.

— Дракон! — кричали вони. — Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор!

Дивлячись крізь стрільницю в стіні Твердині, Мет хитав головою, коли чув хор, що хвилями здіймався над містом. Що ж, можливо, так і є. У нього досі було надто мало часу, щоб всерйоз обміркувати Рандову присутність.

Всі у фортеці, схоже, погоджувалися з містинами, — а якщо й ні, то не показували цього. Він бачив Ранда лише раз від минулої ночі, — коли той йшов з Калландором у руках, оточений дюжиною аїльців у серпанках, а услід за ним тягнулася хмарина тіренців, жменя захисників Твердині й більшість з небагатьох вцілілих високих лордів. Вони, схоже, думали, що Ранд потребуватиме їх, щоб керувати світом; аїльці пильно стежили за всіма, хто позаду, і тримали списи напоготові. Вони напевно вірили в те, що Ранд — Дракон, утім, називаючи його Той, що приходить зі світанком.