Чарлі вихопив у мене пульт керування й штовхнув перемикач у положення «вимк». У горлі в Астрід щось клекотіло, наче поклики до блювання.
— Пасторе Денні, вона задихається! — закричала Дженні.
— Не кажіть дурниць! — відрізав Джейкобз. Його щоки почервоніли, очі горіли. Він немовби на двадцять років помолодшав. — Нормо! Подзвони на охорону! Скажи, що сигналізація спрацювала хибно!
— А може, мені…
— Іди! Іди! Геть, чорти б тебе забрали!
Норма вийшла.
Астрід розплющила очі, та тільки очей там не було — самі випнуті білки. Її тілом знову пройшлася міоклонічна судома, і вона ковзнула вперед, безвільно смикаючи ногами. Її руки молотили повітря, мов потопаючий воду. А сигналізація все завивала й завивала. Я встиг підхопити Астрід за стегна й заштовхнути назад у візок, поки вона не опинилася на підлозі. На її штанах між ніг розпливлася темна пляма, і в ніс мені вдарив міцний запах сечі. Подивившись на її обличчя, я побачив, як з кутика рота в неї тече піна. Вона спадала по підборіддю на комір блузки, і там теж тканина потемніла.
Сигналізація змовкла.
— І на тому спасибі. — Джейкобз нахилився вперед, сперся долонями на коліна й з цікавістю, проте без жодного занепокоєння спостерігав за корчами Астрід.
—
— Дурниці, — відмахнувся Джейкобз. На його обличчі грала напівусмішка — єдина, на яку він був спроможний. — А ви думали, легко буде? Це вам рак, а не абищо. Дайте їй хвилину, все з нею буде…
— У стіні — двері, — зненацька промовила Астрід.
Пронизливість щезла з її голосу. Очі викотилися назад в очниці… але не одночасно, а одне за одним. А коли знов опинилися на місці, то подивилися на Джейкобза.
— Їх не видно. Вони маленькі й заросли плющем. Плющ сухий. Вона чекає на тому боці, понад розбитим містом. Понад паперовим небом.
Кров насправді не може похолонути, але моя тієї миті похолола. «Щось сталося, — подумав я. — Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди».
— Хто? — взявши її за руку, спитав Джейкобз. Напівусміх зник з його лиця. — Хто чекає?
— Так. — Вона пильно дивилася йому в очі. —