— Хто? Астрід, хто?

Спочатку вона мовчала. Та потім її губи розтулилися в страшному вищирі й показали зуби, всі до одного.

— Не та, що тобі потрібна.

Джейкобз ляснув її по щоці. Від удару голова Астрід сіпнулася вбік і полетіла слина. Я від подиву аж скрикнув і вхопив його за зап’ясток, бо він уже здійняв руку, щоб зробити це вдруге. Зупинив я його не без зусиль, бо він був сильнішим, ніж мав бути. Таку силу людині дає істерика. Чи ледве стримувана лють.

— Не треба її бити! — закричала Дженні. Вона відпустила плечі Астрід і вибігла з-за візка, щоб затулити її собою. — Божевільний, не смійте її б…

— Стій, — мовила Астрід. — Дженні, годі.

Дженні озирнулася на голос, і її очі полізли на лоба від побаченого: бліді щоки Астрід заливав ледь помітний рожевий рум’янець.

— Чому ти на нього кричиш? Невже щось сталося?

«Так, — подумав я. — Щось сталося. Ще й як сталося».

Астрід повернулася до Джейкобза.

— Коли ви думаєте починати? Краще покваптеся, бо біль такий… такий…

Ми витріщилися на неї, усі втрьох. Ні, тепер уже вп’ятьох. Руді й Норма потайки прокралися крізь двері у східну залу й теж витріщалися.

— Стоп, — промовила Астрід. — Одну кляту секунду.

Вона торкнулася грудей. Накрила долонями те, що лишилося від опуклостей. Натиснула рукою на живіт.

— Ви вже все зробили? Я знаю, що зробили, тому що болю більше нема! — Астрід вдихнула повітря й видихнула з недовірливим смішком. — І я можу дихати! Дженні, я знову дихаю!