Дженні Ноултон стала навколішки, охопила голову руками й стала читати «Отче наш», та так застрекотала, наче її голос було записано на платівку — 45 обертів на швидкості 78. До неї долучився другий голос: Нормин. Вона теж уклякла.

Джейкобз глянув на мене спантеличеним поглядом, який легко було розшифрувати: «Бачиш, Джеймі? Усю роботу виконую я, а вся слава дістається великому Боженьці».

Астрід спробувала підвестися з візка, проте ноги не тримали. Я підхопив її, перш ніж вона впала долілиць, і пригорнув до себе.

— Ще рано, дорогенька, — застеріг я її. — Ти надто слабка.

І поки я допомагав їй знову вмоститися у візку, Астрід дивилася на мене круглими від подиву очима. Киснева маска, сплутана й забута, висіла тепер ліворуч у неї на шиї.

— Джеймі? Це ти? Звідки ти тут узявся?

Я глянув на Джейкобза.

— Втрата короткотривалої пам’яті після лікування — звична річ, — пояснив він. — Астрід, можеш мені сказати, хто в нас зараз президент?

Запитання, здавалося, спантеличило її, проте відповіла вона без затримки.

— Обама. А віце-президент — Байден. Мені правда ліпше? Так буде ще довго?

— Ліпше й надовго, але поки що про це не думай. Скажи мені…

— Джеймі? Це справді ти? У тебе таке сиве волосся!

— Так, — сказав я. — Що не день, то сивіше. Слухай Чарлі.

— Я шаленіла за тобою. Грав ти добре, а от танцювати не вмів, хіба що під кайфом. Після випускного ми пішли вечеряти в «Старленд» і ти замовив… — Вона змовкла й облизала губи. — Джеймі?

— Я тут.

— Я можу дихати. Я знову можу дихати, насправді. — І вона заплакала.

Джейкобз, немов гіпнотизер на сцені, поклацав у неї перед очима пальцями.

— Астрід, зосередься. Хто тебе сюди привіз?

— Дж-Дженні.