— Що?

— Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я відвернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу звертатися до вас на ім’я, Дейве?

— Ви вельми божевільна людина, — промовив Стрітер не без захвату.

— Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але завважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз перебувають на стадії «спробуйте — і захочете купити». Цей період триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого стану. Але це не триватиме довго. Якщо...

— Якщо що?

Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.

— Я час від часу з’являюся тут, — повідомив він. — Зазвичай о цій порі дня.

— Перед самим заходом сонця.

— Саме так. Більшість людей мене не помічають — дивляться крізь мене, немов крізь порожнечу, — але ж ви мене видивлятиметеся. Хіба не так?

— Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.

— І ви привезете мені дещо.

Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовижну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й величезні. Вони в нього були гострющі.

* * * * *

Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.

— Нарешті ти повернувся, — сказала вона. — Я вже почала було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?

— Так, — відповів Стрітер.

Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлікарні «Акадія».