Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. Їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.
— Ти маєш кращий вигляд, — сказала вона. — Обличчя явно посвіжішало.
— Справді?
— Справді, — подарувала вона йому підбадьорливу посмішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. — Ходімо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випраного. А то самій там нудно.
Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.
— Телефонував Джастін, — сказала вона. — Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.
— Чудово.
— Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діагноз, — сказала вона. — Ти був правий, а я ні.
— Вперше за все наше подружнє життя.
Вона наморщила носик.
— Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про все зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірзпорту[207] на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі.
Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою Тома й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був середнім з їхніх дітей.
— Побачимо, — відповів Стрітер. У задній кишені в нього лежав один з його блювальних пакетів, але ніколи ще йому так мало хотілося ригати. Чого йому натомість зараз хотілося, так це
— Як і мої залисини.
— Що, коханий?
— Нічого.
— О, зайшлося про Ґрейсі, а мені ж телефонувала Норма. Нагадала, що тепер їхня черга запросити нас до себе на вечерю, увечері в четвер. Я їй сказала, що спитаю в тебе, але попередила, що ти дуже зайнятий у себе в банку, працюєш допізна, мовляв, ненадійні закладні і все таке подібне. Я вирішили, що ти не захочеш з ними бачитися.