— А проте сам я почуваюся добре, — сказав Стрітер, — тому-то й домагався цього обстеження. Це теж якийсь збій?

— Ти блюєш?

— Було пару разів, — визнав Стрітер, — проте я гадаю, це від хімії. Я хочу припинити цю терапію, до речі.

Родді Гендерсон насупився.

— Це вельми нерозумно з твого боку.

— Нерозумно мені було розпочинати, якщо на те пішло, друже мій. Ти кажеш мені: «Вибач, Дейве, дев’яносто відсотків шансів вказують на те, що ти помреш раніше, ніж привітаєш когось із настанням Дня Святого Валентина, тому ми погноїмо час, який тобі залишився, накачуючи тебе отрутою. Гірше ти міг би почуватися, хіба що якби я колов тобі відстій зі звалища Тома Ґудх’ю, а можливо, й ні». А я, як сущий дурень, погоджуюся.

Гендерсон явно образився.

— Хіміотерапія — це найкраще, що існує з останніх надій для...

— Не бреши підбріхувачу, — перебив його Стрітер з добродушною посмішкою. Він зробив глибокий вдих, що заповнив повітрям весь простір його легень, аж до самісінького дна. Відчуття було фантастично чудовим! — При агресивному раку хімія робиться не для пацієнта. Це просто додатковий податок на агонію, який сплачує пацієнт, щоб, коли він помре, лікарі й родичі могли обійнятися над труною і сказати: «Ми робили все, що могли».

— Це брутально, — промовив доктор Гендерсон. — Ти сам розумієш, що ремісія може в будь-який момент припинитися, розумієш же, так?

— Розкажи про це бластомам, — відповів Стрітер. — Тим, яких там більше немає.

Гендерсон подивився на зображення Найтемніших Стрітерових Глибин, котрі все ще блимали з інтервалом двадцять секунд на моніторі консультаційного кабінету, і зітхнув. Картинки були гарними, навіть Стрітеру це було зрозуміло, але їх вигляд вочевидь не радував лікаря.

— Розслабся, Родді, — Стрітер заговорив делікатно, тим тоном, яким, мабуть, заспокоював колись Мей або Джастіна, коли губилася або ламалася їхня улюблена іграшка. — Лайно трапляється; чудо також трапляється, вряди-годи. Я читав про це в «Рідерз Дайджест».

— У моєму досвіді його ніколи не траплялося в трубі МРТ, — Гендерсон узяв авторучку й постукав нею по медичній картці Стрітера, котра значно розпухла за останні три місяці.

— Все коли-небудь трапляється вперше, — промовив Стрітер.

* * * * *

Вечір четверга в Деррі; сутінки літнього надвечір’я. Призахідне сонце відкидає свої червоні, мрійливі промені на три сплановані відповідно до рельєфу й ідеально підстрижені та зволожені акри того, що Том Ґудх’ю має нахабство називати своїм «заднім двориком». Стрітер сидить у шезлонгу серед патіо, прислухаючись до брязкоту тарілок і сміху Дженет із Нормою, котрі завантажують посудомийну машину.