Голос у неї звучав нормально, як завжди, спокійно, але водночас вона раптом почала плакати великими, мов із дитячої казки, сльозами, котрі зринали в її очах, а потім котилися вниз по щоках. В останні роки подружнього життя кохання знітилося ледь не до банальщини, але зараз його почуття набубнявіло тією свіжістю, яка була лише на самому початку, коли вони жили удвох у паскудній квартирі на Кошут-стрит[208], кохаючись там іноді просто на підлозі, на килимі у вітальні. Він увійшов до пральні, забрав із рук Дженет сорочку, яку та якраз складала, й обняв дружину. Вона відповіла йому не менш гарячими обіймами,

— Це так жорстоко, так несправедливо, — промовила вона. — Ми проб’ємося крізь це. Не знаю як, але ми впораємося,

— Все правильно. І почнемо з того, що повечеряємо разом з Томом і Нормою в четвер, як ми це завжди робили.

Вона відсахнулася, дивлячись на нього вологими очима.

— Ти хочеш їм розказати?

— І зіпсувати вечір? Авжеж, що ні.

— А чи ти зможеш узагалі там їсти? Без того, щоб...

Вона приставила собі до зімкнутих губ два пальці, надула щоки і скосила очі: ця комічна пантоміма, що імітувала потяг до ригання, змусила Стрітера посміхнутись.

— Не знаю, як воно буде у четвер, але я міг би щось з’їсти зараз, — сказав він. — Ти не проти, якщо я нашукаю собі гамбургер? Або я міг би сходити в «Макдоналдс»... принесу тобі звідти шоколадний коктейль...

— Боже правий, — вигукнула вона, витираючи собі очі. — Це справжнє чудо.

* * * * *

— Чудом я би це не назвав, якщо бути цілком коректним, — сказав у середу після полудня доктор Гендерсон Стрітеру. — Проте...

Це було за два дні по тому, як Стрітер обговорював проблеми життя і смерті під жовтою парасолею містера Лядвио, і за день до щотижневої вечері Стрітерів із подружжям Ґудх’ю, котра цього разу мала відбутися у їхній просторій резиденції, котру Стрітер іноді подумки називав «Хаткою, Яку Збудувало Сміття». Розмова відбувалася не в кабінеті доктора Гендерсона, а в маленькому консультаційному приміщенні Клінічної лікарні Деррі. Гендерсон намагався відрадити його від МРТ, запевняючи Стрітера, що його медична страховка не покриє зайвих видатків, а результати безсумнівно будуть нерадісними. Стрітер наполіг.

— А що ж тоді, Родді?

— Бластоми на вигляд поменшали, і легені в тебе виглядають чистими. Я ніколи не бачив таких результатів, і ті обидва лікарі, котрих я запросив подивитися зображення, теж з таким не стикалися. Більше того — але це суто між нами — технік МРТ також нічого подібного не бачив, а він з тих хлопців, котрим я насправді вірю. Він гадає, що це, либонь, якийсь збій комп’ютера в самій машині.