А зараз я підходжу до справи, у якій прошу тебе вірити мені ще беззастережніше, ніж досі. Бо стосовно долі Чарльза не має бути жодних недомовок. Скажімо, десь через рік, якщо хочеш, ти зможеш підвести під цією справою гідну риску, бо хлопця більше не буде на світі. Постав надгробок на своїй ділянці Північного цвинтаря, на десять футів західніше від могили твого батька — так ти позначиш справжнє місце спочинку свого сина. Не бійся, що під цим каменем лежатиме якась химородь чи підкидень[146]. Прах, що покоїтиметься у тій могилі, — то твої плоть і кров, то справжній Чарльз Декстер Ворд, якого ти знав від народження, справжній Чарльз із оливковою родимкою на стегні, без чорної відьомської мітки на грудях чи шрама на лобі. То Чарльз, який ніколи не зробив нічого насправді злого і який поплатився життям за свою «норовливість».

Ось і все. Чарльз втече з лікарні, а через рік від сьогодні ти зможеш поставити надгробок. Ні про що мене завтра не розпитуй. Повір, що честь твого давнього роду зараз так само незаплямована, як і будь-коли в минулому.

З найглибшими співчуттями і закликом до стійкості, спокою і смирення, завжди

Щиро твій друг,

Марин Б. Віллетт.

Тож рано-вранці у п’ятницю, 13 квітня 1928 року[147], Марин Бікнелл Віллетт навідав Чарльза Декстера Ворда у приватному шпиталі доктора Вейта на острові Конанікут. Молодик, хоч і не намагався уникати відвідувача, був дуже пригнічений і не надто радо підтримував розмову, якої з усіх сил домагався Віллетт. Очевидно, джерелом певної напруги було те, що доктор знайшов підземелля, і те, що він у них пережив, тож обоє дещо знітилися, обмінявшись кількома формальними словами привітання. Тоді між ними зринула нова нотка напруги, бо Ворд, здається, угледів у застиглому, немов маска докторовому обличчі рішучість, якої раніше не було. Пацієнт злякався, добре усвідомлюючи, що з часів останнього візиту тихомирний сімейний лікар перетворився на жорсткого і невблаганного месника.

Коли доктор почав говорити, Ворд зблід як стіна.

— З’явилися нові факти, — сказав він, — і я мушу чесно сказати, що тепер моїм обов’язком є розплата.

— Знову копали і знайшли нових голодненьких тваринок? — пролунала іронічна відповідь. Було очевидно, що юнак до останнього вирішив зберігати бравадний тон.

— Ні, — повільно усміхнувся Віллетт, — цього разу копати не довелося. Тут дехто шукав доктора Аллена, а знайшов у хатині лише накладну бороду та окуляри.

— Пречудово, — прокоментував стривожений пацієнт, намагаючись надати своїм словам уїдливості, — я можу тільки сподіватися, що вони більше личили колишньому власникові, ніж ваші — вам!