Еммі сказав, що все почалося з метеорита. До його появи ще з часів судилища над відьмами взагалі не було жодних неймовірних легенд, та навіть і тоді ці західні ліси викликали куди менший жах, аніж маленький острівець посеред Міскатоніка, де біля вигадливого кам’яного вівтаря, старішого навіть за індіанців, засідав Диявол. Ці ліси не вважалися населеними примарами, а їхній фантастичний присмерк ніколи не був жахливим — аж до дивних днів. Тоді насунула ота незвичайна біла полуденна хмара, в повітрі залунали вибухи і ген у далекій лісовій долині забовванів стовп диму. А вже до ночі кожен в Аркгемі чув про великий камінь, що впав із небес і приземлився прямо біля колодязя на обійсті Наума Ґарднера. То його будинок стояв на тому місці, де пізніше утворилось гибле пустище, — ошатна біла хатинка Наума Ґарднера посеред родючих садів та полів[150].

Наум пішов до міста, щоб розповідати людям про камінь, і дорогою повернув до Еммі Пірса. Тоді Еммі було сорок років, і він добре запам’ятав усі ті дивні речі. Наступного ранку вони з дружиною разом із трьома професорами Міскатонікського університету, які поквапилися на власні очі побачити дивного гостя із незнаних зоряних просторів, вирушили до місця падіння метеориту, а побачивши — здивувались, чому Наум напередодні називав його таким величезним. Він зсохся, пояснив їм Наум, вказуючи на велику коричнювату брилу на поораній землі та обвугленій траві біля старовинної криниці з журавлем на передньому дворі; але вчені йому пояснили, що каміння не зсихається. Від метеорита все ще пашіло теплом, а Наум заявив, що вночі він світився блідим сяйвом. Професори спробували відколоти шматочок геологічним молотком і виявили, що камінь напрочуд м’який. Він і справді був дивовижно м’яким, майже пластичним; тож професори радше відколупали, аніж відкололи зразок, який забрали із собою в університет для дослідів. Вони поклали його у старе відро, позичене на кухні у Наума, бо навіть найменший шматочок вперто відмовлявся охолоджуватися. На зворотній дорозі вони також спинилися в Еммі, щоб перепочити, і, здавалося, замислились, коли пані Пірс зауважила, що уламок, схоже, поменшав і трохи обпалив дно відра. Він і справді був невеликим, але, можливо, вони просто взяли менше, ніж гадали.

Наступного ж дня — а діло було у червні вісімдесят другого — не приховуючи свого захвату, професори поспішили назад. Минаючи хатину Еммі, вони розповіли йому, які дивовижі витворяв цей зразок і як він безслідно зник, коли його помістили у скляну пробірку. Пробірка також зникла, і вчені мужі довго говорили про дивовижну спорідненість цього каменя з кремнієм. У лабораторних умовах він поводився геть неймовірно — залишався цілком інертним, не виділяв ніяких оклюдованих газів[151], коли його нагрівали над вугільним пальником, ніяк не реагував на перл бури[152], та й взагалі, як невдовзі виявилося, він ніяк не змінювався під впливом температури, навіть у струмені оксисен-гідрогенового пальника[153]. Під пресом він деформувався, а у темряві помітно світився. Вперто не бажаючи охолоджуватися, він невдовзі викликав захват у всього університету; а під час нагрівання біля спектроскопа він відкидав тони кольору, не схожого на жоден знаний відтінок нормального спектру, тож невдовзі почали говорити про невідомі елементи, неймовірні оптичні властивості та інші речі, які зазвичай кажуть збентежені науковці, стикаючись із невідомим[154].