Ветеринар здригнувся і рушив до вхідних дверей, щоб підперти їх іще одним важким брусом. Еммі ж більше не тремтів, але, не в змозі говорити, з величезним зусиллям підняв руку і вказав всім іншим на те, що світіння дерев стає яскравішим. Коні почали сильніше хвицатися й гучніше заіржали, але жоден з чоловіків нізащо не вийшов би надвір. За якусь хвилю світіння дерев ще дужче посилилось, а рухливі гілки почали здійматися все вище. Дерев’яний журавель також сяяв, а ще один полісмен мовчки тицьнув пальцем на прибудови і вулики, що стояли під кам’яною західною стіною. Вони також починали сяяти, і, здається, не світився лише їхній транспорт. На дорозі почулися метушня і цокіт підків, а коли Еммі взяв ліхтаря, щоб краще все розгледіти, то побачив, що, зламавши конов’язь, пара коней сірим вихором рвонула геть, тягнучи за собою екіпаж.

І тут водночас заговорили всі присутні, приголомшено і вражено перешіптуючись.

— Воно поширюється на будь-яку органіку навколо, — пробурмотів судмедексперт.

Йому ніхто не відповів, але чоловік, що спускався у криницю, зауважив, що його жердина, проходячи крізь ту твань, мабуть, зачепила якусь сутність:

— То було жахливо, — додав він. — Там не було ніякого дна. Сама лише тванюка, бульбашки, та ще відчуття, ніби під ними щось чаїться.

Кінь Еммі досі відчайдушно шарпав вудила і смикався надворі, заглушуючи майже нечутне бурмотіння свого господаря, що став міркувати вголос:

— В’но прийшло з того каменя… виросло там унизу… запопадає все живе… живиться з нього, пожирає розум, тіло… Тед і Мерні, Зіна і Неббі… а наостанок Наум… всі пили воду… а в’но напивалось ними… в’но прийшло з-поза світу, де всьо не так, як ту’… а т’перка йде додому…

І цієї миті світний стовп незнаної барви раптом став ще яскравішим і почав перетворюватися на неймовірні зародки форми, які потім кожен очевидець описував по-різному, а бідолашний стриножений Герой озвався таким криком, якого ніхто й ніколи раніше не чув від коня. Усі присутні в тій низенькій кімнатці позатуляли вуха, а Еммі з жахом і огидою відвернувся від вікна. Це важко піддається опису — коли Еммі знову глянув у вікно, злощасна тварина безформною купою лежала на залитій місячним сяйвом землі поміж розламаними голоблями брички. Поховали Героя наступного дня. Але зараз не було часу для скорботи, бо тоді ж поліцейський обережно звернув загальну увагу на щось не менш жахливе, що було з ними в одній кімнаті. Тепер, коли лампи були погашені, стало видно, що бліде світіння почало вже затоплювати увесь будинок. Сяяли грубі дошки підлоги і клаптиковий килимок, мерехтіли рами маленьких вікон. Потічки світла бігли оголеними кутовими опорами, іскрилися на полицях і пічній облямівці, вражали кожні двері і кожен предмет умеблювання. Щомиті світло набирало сили, аж поки, зрештою, стало зрозуміло, що всьому живому і здоровому варто покинути дім.