Чарльз Лемб

I

Якщо у північно-центральному Массачусетсі на перехресті Ейлзбері[205], одразу за Діновим Кутком, мандрівник поверне не туди, то опиниться в усамітненій і дивовижній місцині. Ландшафт починає поступово підвищуватися, а оторочені вересом кам’яні стіни притискаються все ближче і ближче до звивистої запилюженої дороги. Дерева у придорожніх лісосмугах здаються надто великими, а бур’яни, кущі ожини і трави буяють так, як нечасто побачиш у заселених краях. Зрештою, там лиш зрідка трапляються оброблені поля, а земля не дуже родюча; обжиті будинки, яких тут теж нерясно, всі як один старі, обдерті та напіврозвалені. Чомусь мандрівники остерігаються запитувати дорогу у самотніх згорблених людей, які де‑не-де бовваніють на трухлявих порогах своїх осель чи на каменистих полях, розбитих на крутих схилах. Ці постаті здаються такими мовчазними і потайними, що при першому ж погляді на них виникає відчуття, ніби торкаєшся чогось забороненого, від чого хочеться триматися якнайдалі. Коли дорога йде вгору і над густими лісами нарешті виринають гори, відчуття дивного неспокою тільки посилюється. Їхні верхів’я надто вже заокруглені й симетричні, щоб бути природними, і їхній вигляд викликає тривогу, а іноді, в особливо ясні дні, на тлі неба вимальовуються обриси дивних кіл з високих кам’яних колон, якими увінчані більшість вершин.

Дорогу раз у раз перетинають непрохідні яри і байраки, а перекинуті через них дерев’яні кладки породжують сумніви у власній безпеці. Коли дорога знову йде вниз, обабіч неї з’являються драговини, які викликають інстинктивну неприязнь, майже страх, особливо надвечір, коли в хащах кричать невидимі дрімлюги[206], а світляки у неймовірних кількостях злітаються, щоб потанцювати під хрипкі, моторошно наполегливі ритми трубного скрекотіння зелених жаб. А біля підніжжя куполястих пагорбів тоненькою, блискучою стрічкою зміїсто в’ється річка Міскатонік, беручи тут свій початок.

З наближенням до пагорбів їхні лісисті схили починають викликати більший страх, аніж увінчані каменями вершини. Ці схили здіймаються так зловісно й похмуро, що виникає бажання обійти їх, не наближаючись, але жодна дорога не дає змоги їх проминути. За критим містком видніється село, що тулиться поміж струмком і прямовисним схилом Круглої Гори, — чудернацька купка ветхих халуп під мансардними дахами, вигляд яких свідчить про дуже давні архітектурні традиції, не характерні для інших споруд цього регіону. А коли придивитися ближче, то можна побачити, що більшість із цих будинків покинуті та на межі руйнування, а церква з поваленою дзвіницею слугує лише господарчим складом для мешканців села. Страшно довіритися темному тунелю критого мосту, але його не оминути. Перетнувши річку, одразу відчуваєш ледь вловимий нудотний запах, запах багатовікового гниття і тліну, що витає на вуличках села. Величезне полегшення — вибратися з тієї місцини, піти вузенькою стежкою навколо підніжжя пагорбів, через рівнину, що лежить далі за пагорбами, аж доки дорога знову не вийде на перехрестя Ейлзбері. Іноді аж тоді подорожній дізнається, що проминув Данвіч.