Пан Годлі зник невдовзі після виголошення тієї проповіді, але текст надрукований у Спринґфілді, і досі доступний. Для геологів та фізіографів[209] так і залишилися загадкою звуки, що лунають серед пагорбів, про які продовжували повідомляти з року в рік.

Нині легенди розповідають про жахливий сморід біля тих розташованих колом кам’яних колон, що вінчали пагорби, про ревище повітряних потоків, яке можна було почути у певних час із деяких місць на дні байраків, а дехто й досі намагається пояснити феномен місця чортових танців — пустельного, обвітреного схилу, на якому не росло ні деревце, ні кущ, ані навіть трава. Самі місцеві смертельно бояться численних дрімлюг, які на всі лади голосять теплими ночами. Вони божаться, що ці птахи — провідники у потойбіччя, які чигають на душі померлих, і що вони кричать в унісон з останнім подихом умирущого. І якщо їм вдається захопити душу, коли та покидає тіло, вони негайно здіймаються і летять геть, заходячись у демонічному реготі; якщо ж їм не вдається цього — вони розчаровано вмовкають.

Усе це, звісно, дурні байки, які прийшли до нас із незапам’ятних часів. Проте й Данвіч страшенно давній — давніший за будь-яку ферму чи поселення в радіусі тридцяти миль. Південніше села й досі можна побачити підмурівки пивниці і димар старого будинку Бішопа, збудованого ще до 1700 року, а руїни млина на порогах, зведеного 1806 року, належать до найсучасніших зразків тамтешньої архітектури. Зрозуміло, що промисловість у тій місцевості не процвітає, а фабричний бум дев’ятнадцятого століття майже одразу ж зачах. Найстаріші там, певна річ, кромлехи[210] з неотесаних кам’яних колон, що височіють на пагорбах, але їх походження приписують індіанцям, а не поселенцям. Цілі поклади черепів і кісток, які знаходили у тих кромлехах і на схожому за розмірами кам’яному дольмені[211] на Вартовому Пагорбі, лише підтверджували поширене повір’я, що у тих місцях колись були могильники покумтуків[212]; втім, чимало етнографів, незважаючи на абсурдність такого припущення, наполягають, що ті останки належать європеоїдам.

II

На околицях Данвіча, на великій, частково заселеній фермі, яка стояла на схилі пагорба за чотири милі від самого селища і за милю від найближчих сусідів, о п’ятій ранку, в неділю, другого лютого 1913 року народився Вілбур Уотлі. Дату запам’ятали, бо саме було Стрітення, яке мешканці Данвіча, на диво, святкували під іншою назвою, та ще тому що напередодні цілу ніч безупинно валували собаки, а з пагорбів долинали дивні звуки. Трохи менше важить той факт, що мати новонародженого була однією з деградованих Уотлі, дегенеративна, неприваблива альбіноска тридцяти п’яти років, яка жила зі своїм старим напівбожевільним батьком, про якого у молоді роки ходило багато страшних історій, пов’язаних із чаклунством. Офіційно Лавінія Уотлі не мала чоловіка, але вона, цілком у дусі місцевих традицій, не намагалася зректись дитини, про батьківську лінію якого селяни гадали дуже і дуже довго, розглядаючи найнеймовірніші варіанти. Вона ж, своєю чергою, надто вже пишалася своїм темношкірим, козлоподібним немовлям, яке разюче відрізнялося від її обличчя альбіноски з блідою шкірою і рожевими очима, люди ж не раз чули, як вона бурмоче якісь чудернацькі пророцтва про його незвичайні можливості та величне майбуття.