Нікого не дивувало, що Лавінія бурмоче такі речі, бо ж вона завжди була відлюдькуватою, полюбляла блукати серед пагорбів під час грози, навіть намагалася читати величезні фоліанти, які її батько успадкував по двох століттях існування роду Уотлі і які вже розсипалися на порохню, поточені віком та червою. Вона ніколи не ходила до школи, але її голова була забита безладними уривками прадавніх знань, яким її навчив Старий Уотлі. Віддаленої ферми завжди остерігалися, через те, що Старий Уотлі мав зловісну репутацію, пов’язану з чорним чаклунством, а нагла насильницька смерть пані Уотлі, що трапилася, коли Лавінії виповнилося дванадцять років, не робила це місце популярнішим. Ізольована у такому оточенні, Лавінія радо віддавалася нестримним мріям, а її захоплення були далекими від звичних; дозвілля ж у неї ніколи не було заповнене хатнім обов’язкам, через що з їхнього помешкання давно зникли найменші сліди порядку та чистоти.

Тієї ночі, коли народився Вілбур, з будинку пролунав страхітливий крик, який було чути навіть попри гуркіт пагорба і гавкіт псів, але при тих пологах не було ані лікаря, ані повитухи. Найближчий тиждень сусіди нічого не чули про малого, аж поки Старий Уотлі через сніги приїхав на санях у Данвіч і став молоти якусь нісенітницю до гурту гультіпак у сільмазі Озборна. Здавалося, зі старим відбулися якісь зміни — в його потьмареному розумі з’явилася якась нова ознака таємничості, і якщо раніше старий викликав у людей забобонний жах, то тепер цей страх оселився в його душі, — хоча, здається, він був не з тих, хто переймався будь-якими родинними подіями. Окрім всього, у ньому навіть помітили щось схоже на гордість, яка потім проступила і в його доньці, а те, що він казав про батька дитини, всі, хто його тоді чув, пам’ятали ще довгі роки.

— До ’дного місця мені, шо вни подумають — як малий Лаві буде як й’го неньо, він ни буде виглядав ні на шо, ош ви моглибисте подумати. Чи думаєте, ош люди тилько в сесих краях живут? Лаві троха читала, і має дешо сякоє, ош ви лиш про тоє говорите. Я рахую, ош ’ї хлоп не гірше, чим кось із вас по сесь бік Ейлзбері; а вби ви відали про гори, ош я відаю, то бисте вже не хтіли їй ліпшого слюбу. Аді, я вам шось повім — кдись ви, люди, вчуєте, як дитя Лаві кликатиме ім’я свого неня з вершини гори Сентінель!

Єдиними, хто бачив Вілбура впродовж першого місяця його життя, був старий Захарія Уотлі, ще з давніх, не вироджених Уотлі, та невінчана дружина Ерла Соєра, Мемі Бішоп. Мемі навідала їх просто з цікавості, а те, що вона розповідала опісля, робить честь її спостережливості; а Захарія був прийшов, ведучи за налигач пару корів із Олдерні, яких Старий Уотлі купив у його сина Куртіса. Це поклало початок тривалому періоду закупівель худоби родиною маленького Вілбура, який закінчився тільки 1928 року, коли явився і зник жах Данвіча, а проте напіврозвалена стаєнка Уотлі ніколи не тріщала від надлишку худоби. Був навіть час, коли людей настільки брала цікавість, що вони прокрадалися на їхнє обійстя, щоб перелічити череду, яка паслася на крутому схилі, що над старою фермою, однак ніколи не знаходили там більше десяти-дванадцяти кволих, безкровних на вигляд тварин. Була то якась чумка або ж малярія, підхоплена на занедбаному пасовищі, а чи якийсь грибок на тирсі у брудній стайні, але худоба Уотлі мерла голова за головою. На шкурі вцілілих тварин можна було побачити дивні ранки і струпи, ніби від надрізів, ще раніше випадкові гості раз чи двічі помічали такі самі струпи на шиї сивого неголеного старого та його кучерявої неохайної доньки.