III

А тим часом Старий Уотлі все купував і купував худобу, але череда його так і не зростала. Він також запасався деревиною і почав ремонт необжитих частин свого будинку — просторої гостродахої споруди, яка дальнім кінцем тулилася до скелястого схилу, хоча раніше старому з донькою завжди вистачало трьох найменш занедбаних кімнат на першому поверсі. Старий, мабуть, черпав сили з якогось дивовижного джерела, раз йому вистачало снаги на таку важку працю; він і досі часом бурмотів щось, мов несповна розуму, проте, здавалося, столярування йшло йому на користь. Власне, все почалося з народження Вілбура, коли старий раптом полагодив один із сараїв з інструментами, обшив його дошками і замкнув на здоровенний новенький замок. Зараз же, ремонтуючи закинуті горішні поверхи, він виявив себе неабияким майстром. Його дивацтво проявлялося лише в тому, що він наглухо позабивав усі вікна у відремонтованій частині будинку — хоча багато хто казав, що сама реконструкція була божевільною затією. Легше було пояснити те, що він обладнав ще одну кімнату внизу для свого онука, і дехто навіть бачив цю кімнату, хоча нікому так і не вдалося зазирнути до наглухо забарикадованого горішнього поверху. У цій кімнаті він поставив попід стінами високі дебелі полиці, на які поступово переносив, ретельно добираючи і впорядковуючи, всі ті зацвілі стародавні фоліанти та їхні частини, які доти валялися у найнесподіваніших закутках по всіх кімнатах будинку.

— Я з них і сам колись користався, — казав він, намагаючись посклеювати змережані готичними літерами сторінки за допомогою звареного на іржавій кухонній плиті клейстеру, — але хлопцю вони більше придадуться. Він зна, як ними розпорядиться, бо в тамтих книжках є всьо, шо йому тре’ вивчити.

Коли у вересні 1914 року Вілбурові виповнився рік і сім місяців, його розміри та тілобудова вже не могли не насторожувати. Він був зростом як дитина років чотирьох, цілком вільно говорив і був навдивовижу розумний. Хлопчик вільно собі бігав полями і пагорбами, а також супроводжував матір у всіх її блуканнях. Удома він старанно досліджував малюнки і таблиці у дідових книжках, а Старий Уотлі щодня у пообідню пору навчав і наставляв його. На той час з реставрацією будинку вже було покінчено, і люди, які бачили його після ремонту, дивувалися, чому одне з горішніх вікон переробили на міцні, обшиті дошками двері. Те вікно виходило у двір, під східним фронтоном, який майже впирався у схил пагорба; і всім було невтямки, чому до цих дверей від землі підвели дерев’яний хідник зі східцями. Приблизно під кінець цих будівельних робіт люди запримітили, що старий сарай з інструментами, який, відколи народився Вілбур, був наглухо замкнений, з позабиваними дошками вікнами, тепер знову занедбаний. Розчахнуті навстіж двері звисали з іржавих завіс, а коли Ерл Сойєр після того, як продав нову партію худоби Старому Уотлі, якось увійшов досередини, то був стривожений доволі дивним запахом, яким просякло це приміщення, — такий сморід, запевняв він, йому раніше доводилось відчувати хіба що біля індіанських кружал на пагорбах, і ніщо нормальне на цьому світі не може так пахнути. Хоча, з іншого боку, будинки і стайні данвіцького люду ніколи не славилися своєю привабливістю для нюхових рецепторів.