Сторонні намагаються бувати в Данвічі якомога рідше, а після однієї жахливої пори всі дорожні знаки, що вказували на те село, познімали. Якщо оцінювати місцевий краєвид за класичними естетичними канонами, то прекрасніший годі й уявити, а все ж там немає ні сліду художників чи мандрівників. Два століття тому, в часи пересудів про відьомське поріддя, дияволопоклонництво, дивні з’яви в лісі, коли над такими балачками ще ніхто не сміявся, люди уникали тих місць. У наш раціональний час їх так само уникають, хоч і не розуміють чому, а спогади про жах Данвіча 1928 року надійно сховані у серцях тих, хто щиро вболіває за добробут села, та і всього світу. Можливо, одна з причин — хоч вона й не стосується необізнаних із краєм чужинців — в тому, що місцеві жителі зараз взагалі жахливо занепали, впевнено рухаючись шляхом деградації та регресу, що зрештою звично для нетрів Нової Англії. Вони наче сформували свою власну расу, в якій яскраво виражаються розумові та фізичні стигмати дегенерації та кровозмішання. Середній показник їхнього інтелектуального розвитку неймовірно низький, при цьому їхні хроніки рясніють згадками про жахливі злочини, загадкові вбивства, кровозмішення і діяннями настільки жорстокі та збочені, що їм навіть важко дібрати назву. Стара аристократія[207], яку представляють два чи три гербоносні[208] роди, що приїхали із Салема 1692 року, трохи підноситься над загальним рівнем занепаду, хоча чимало їхніх відгалужень настільки безнадійно загрузли серед низів населення, що лише імена нагадують про їхнє походження. Деякі Уотлі та Бішопи досі посилають своїх старших синів у Гарвард та Міскатонік, хоч ці сини нечасто повертаються назад під трухляві дахи, де народилися і вони самі, і їхні прабатьки.

Ніхто, навіть люди, що володіють якимись фактами стосовно нещодавнього жаху, не може сказати, що не так із Данвічем; а проте старі легенди оповідають про нечестиві ритуали і таємні зібрання індіанців, на яких вони прикликали блюзнірські тіні сутностей, що приходили з великих округлих пагорбів, і возносили дикі оргіастичні молитви, на які земні глибини відповідали гучним тріскотом і гуркотінням. У 1747 році преподобний Авія Годлі, який щойно прибув до Конґреґаційної церкви у Данвічі, виголосив достопам’ятну проповідь про близьке пришестя Сатани та його бісів, в якій, зокрема, сказав:

«Мусимо визнати, що богохульства пекельного сонму демонів надто очевидні, щоб їх заперечувати; прокляті голоси Азазеля і Бузраеля, Вельзевула і Беліала лунають з-під землі, і багато хто з нині живих може це засвідчити! Я сам не далі як півмісяця тому виразно чув розмову злих сил під пагорбом за моїм домом, і лунали там брязкіт і гуркіт, кректання, тріск і шипіння, на які не здатна жодна земна істота, і звуки ці достеменно линули із тих печер, які лише чорній магії під силу знайти, і лише Дияволу — відчинити».