Навесні після народження Вілбура Лавінія знову почала, як і раніше, блукати пагорбами, носячи на своїх непропорційних руках смагляве дитя. Коли всі в околиці вже побачили малого, інтерес людей до Уотлі почав згасати, і ніхто не завдав собі клопоту замислитися над його швидким ростом, якого не можна було не зауважити. Вілбур і справді ріс не щодень, а щогодину, бо вже за три місяці від народження мав розмір і сили, яких не завжди зустрінеш і в річних немовлят. Його рухи, і навіть звуки, які він видавав, були цілком свідомими і контрольованими, що взагалі невластиво дитині, тож ні для кого не стало несподіванкою, коли у семимісячному віці він почав ходити без сторонньої допомоги і, хоч ноги йому попервах і плуталися, через місяць перейшов на впевнений крок.

Десь невдовзі після цих подій — на Галовін — яскраве сяйво освітило опівночі вершину Вартового пагорба, на якій серед курганів, що ховали в собі прадавні кістки, лежав старий плаский камінь, схожий на стіл. Численні розмови почалися саме тоді, коли Сайлас Бішоп — ще з тих, не вироджених Бішопів — якось сказав, що десь за годину до того, як спалахнуло сяйво, йому довелося бачити, як хлопчик прудко біжить угору пагорбом, не відстаючи від матері. Сайлас пішов завертати заблукалу телицю, але це одразу вилетіло йому з голови, щойно тьмаве світло його ліхтаря на мить вихопило з темряви дві постаті. Вони майже беззвучно мчали підліском, і враженому свідкові здалося, що вони обоє були голісінькі. Проте пізніше він не брався нічого напевне стверджувати про хлопчика, на якому, можливо, і було щось на кшталт кальсонів чи штанів. Після того ніколи не бачили живого і притомного Вілбура вбраного інакше, окрім як у наглухо застебнутий костюм, найменший натяк на неохайність в якому миттєво розлючував і насторожував його. Ця його разюча відмінність від неохайних матері та діда виставляла хлопця у вельми позитивному світлі, аж поки жах 1928 року не відкрив справжньої причини цього феномена.

Наступного січня чутки закрутилися довкола того, що «чорний гівнюк Лавінії» заговорив, і це в одинадцять місяців! Поголоски про це ширилися ще й тому, що в його мові не було ані тіні звичного для регіону акценту, і в ній не чулося звичного дитячого лепетання, чим не могли похвалитися навіть деякі трирічні і чотирирічні діти. Хлопець був не надто балакучим, але коли все ж говорив, то в його мові зринали геть не характерні для Данвіча та околиць особливості. Ця незвичність стосувалася не змісту сказаного, навіть не вживаних ним простих ідіом, а була радше пов’язана з інтонаціями, чи навіть з внутрішніми органами, які відповідали за ці звуки. Його зовнішність також вражала око нехарактерною для такого віку зрілістю; хоча у нього, як і в матері та діда, практично не було підборіддя, прямий і цілком сформований ніс, разом із виразом великих, темних, схожих на латинські очей надавали йому вигляду майже дорослого чоловіка з геть невідповідним його рокам інтелектом. А проте, незважаючи на це відчуття надзвичайного розуму, він був винятково потворним — щось цапине, чи принаймні звірине, було в його товстих губах, жовтавій пористій шкірі, жорсткому кучерявому волоссі та дивно видовжених вухах. Невдовзі його незлюбили чи не більше, ніж матір і діда, а всі здогади про його походження так чи інакше пов’язували із колишнім захопленням Старого Уотлі чаклунством та згадками про те, як колись задрижали пагорби, коли той викрикнув страхітливе ім’я Йоґ-Сотота, стоячи в кам’яному кружалі та тримаючи перед себе розгорнуту книгу. Собаки хлопця ненавиділи, тож йому постійно доводилось захищатися від них, коли ті, гавкаючи, визвірялися на нього.