Лікар простер руки догори, вигукуючи:

— Деку! Деку!

І зашкутильгав по кімнаті, сердито посміюючись. Багато років тому обидві його щиколотки були серйозно пошкоджені під час певного розслідування, провадженого в зáмку Санта-Марти комісією, яка складалася з військових. Про її призначення їм несподівано оголосив серед ночі Ґусман Бенто — громовим голосом, наморщивши лоба і блискаючи очима. Старий тиран, сказившись від одного зі своїх раптових нападів підозріливості, белькотів заклики до вірності впереміш із прокляттями та страхітливими погрозами. Камери та каземати зáмку на горі вже були повні в’язнів. Комісія відповідала за викриття жахливої змови проти Громадянина і Спасителя Вітчизни.

Страх навіженого тирана виразився у квапливій жорстокості слідства. Громадянин і Спаситель не звик чекати. Змова мала бути викрита. У внутрішніх подвір’ях зáмку лунало брязкання кайданів на ногах арештованих, звуки ударів, крики болю, а старші офіцери, з яких складалась комісія, гарячково працювали, приховуючи своє пригнічення та побоювання один від одного, а особливо від свого секретаря, отця Берона, військового капелана, який у ті часи тішився великою довірою Громадянина і Спасителя. Той піп був дебелий сутулий тип, товстий і м’якотілий, неохайним, із зарослою тонзурою на маківці пласкої голови, з тьмяно-жовтим обличчям, у лейтенантському мундирі, з масними плямами по всьому переду і з маленьким хрестиком, вишитим білими нитками, зліва на грудях. Мав масивний ніс та відвислу нижню губу. Доктор Моніґем ще й досі його пам’ятав. Пам’ятав попри всю свою силу волі, напружену до краю, аби забути. Ґусман Бенто долучив отця Берона до комісії явно з тією метою, щоб його просвічена ревність допомагала їй у її трудах. Доктор Моніґем ніяк не міг забути ні ревності отця Берона, ні його обличчя, ні безжального монотонного голосу, яким той вимовляв слова:

— То тепер ти зізнáєшся?

Він не здригався від цих спогадів, але вони зробили з нього того, ким він був в очах респектабельних людей, — людину, яка не дбає про загальні правила доброго тону, щось середнє між тямущим волоцюгою та лікарем із сумнівною репутацією. Але не всі респектабельні люди мали належну делікатність почуттів, аби зрозуміти, з яким душевним неспокоєм і з якою точністю деталей доктор Моніґем, медик копальні Сан-Томе, згадував отця Берона, військового капелана і колишнього секретаря військової комісії. Після всіх цих років доктор Моніґем у своїй квартирі при шпиталі в ущелині Сан-Томе пам’ятав отця Берона так само чітко, як і завжди. Згадував того попа ночами, часом і вві сні. У такі ночі лікар чекав на світанок із запаленою свічкою і, міряючи кроками кімнати, вдивлявся у свої босі ноги, міцно обхопившись руками. Уявляв собі отця Берона сидячим на чолі довгого чорного столу, за яким видно ряд голів, плечей та еполетів військових — членів комісії, які покусують гусячі пера і втомлено, з нетерплячим презирством вислуховують протести якогось в’язня, котрий закликає небеса у свідки своєї невинуватості, аж поки він, Берон, не вибухне: