— Яка користь від марнування часу на жалюгідні нісенітниці! Дайте-но я виведу його надвір на часинку.

І отець Берон виходив надвір услід за закутим у брязкучі кайдани в’язнем, якого вело двоє солдатів. Такі антракти повторювались день у день, багато разів, з багатьма в’язнями. Коли в’язень повертався, то був готовий у всьому зізнатися, про що заявляв отець Берон, нахиляючись над столом з тупим відразливим поглядом, притаманним ненажерам після ситної їди.

Інквізиторські інстинкти попа не дуже потерпали через брак класичного інструментарію інквізиції. У жоден період світової історії люди не мали труднощів з тим, як завдавати душевних та тілесних мук своїм ближнім. Нахил до цього розвинувся в них за давніх часів разом із дедалі складнішими пристрастями та дедалі витонченішою винахідливістю. Але заради справедливості треба сказати, що первісна людина не дбала про те, щоб винаходити тортури. Була вона ледача і чиста серцем. Нещадно розтрощувала своєму сусідові голову кам’яною сокирою через необхідність, а не від злоби. Найтупіший розум може вигадати болючу фразу чи затаврувати невинного жорстоким наклепом. Шматок шнура та шомпол, кілька мушкетів та шкіряна мотузка на додачу або навіть проста довбня з важкого твердого дерева, з усього маху звалена на людські пальці чи суглоби, — цього досить, аби завдати найвитонченіших мук. Лікар був дуже впертий в’язень, і природним наслідком отієї «поганої поведінки» (так це називав отець Берон) стало дуже травматичне приборкання, що дійшло вже було до крайньої межі. Ось чому його кульгава хода, його перекошені плечі, шрами на його щоках були такі промовисті. Зізнання, нарешті видобуті з нього, теж дійшли до крайньої межі. Коли він ночами часом міряв кроками свою кімнату, то дивувався, скрегочучи зубами від сорому і люті, з буяння своєї уяви, коли її розпалював той різновид болю, який робить правду, честь, самоповагу і саме життя дуже незначними.

І він не міг забути отця Берона з його монотонною фразою:

— А тепер ти зізнáєшся? — яка долинала до нього, жахаючи своїми повторами та ясністю значення, крізь незв’язне марення, спричинене нестерпним болем. Цього він не міг забути. Та це було не найгірше. Якби доктор Моніґем зустрів отця Берона на вулиці тепер, після всіх цих років, то був певен, що затрепетав би перед ним. Але такої ймовірності уже не варто було боятись. Отець Берон помер, проте через це млосне побоювання доктор Моніґем нікому не дивився в очі.

У певному розумінні доктор Моніґем став рабом привида. Вочевидь, із думками про отця Берона годі було повернутися на батьківщину, до Європи. Роблячи вимушені зізнання перед військовим судом, лікар не прагнув уникнути смерті. Він її жадав. Годинами просиджуючи на вологій земляній долівці в’язниці, напівголий і такий нерухомий, що павуки, його співкамерники, приплітали павутину до його сплутаного волосся, він заспокоював свої душевні муки проникливими міркуваннями, що злочинів, у яких він зізнався, вистачить для смертного вироку — що з ним зайшли надто далеко, аби залишити його живим і дати йому змогу про все розповісти.