Нарешті пожарище на морі й на небесах, які завмерли в полум’яних обіймах на краю світу, згасло. Червоні іскри на воді зникли разом із плямами крові на чорній мантії, що оповивала нахмурене чоло затоки Пласідо; війнув бриз і затих, важко прошелестівши в чагарях на зруйнованих валах форту. Ностромо прокинувся після чотирнадцятигодинного сну у своєму лігві серед високих трав і встав на повен зріст. Стояв по коліно в шепітливих хвилях зел, затамувавши подих, немов лише щойно народився на світ. Вродливий, міцний і гнучкий, він закинув голову назад, випростав руки, потягнувся, повільно прогнувшись у поясі, і ліниво позіхнув на весь голос, показавши білі зуби, — такий самий природний і вільний від зла у мить пробудження, як величний і несвідомий дикий звір. Потім раптом замислено нахмурив чоло і його неуважний погляд застиг — у полі його зору з’явилась людина.

Розділ VIII

Допливши до берега, Ностромо, весь мокрий, видряпався до головного чотирикутного дворища старого форту, і там, поміж уламками зруйнованих стін та зігнилими рештками дахів та піддашків, проспав був цілісінький день. Він спав і в тіні гір, і в білому блиску полудня серед тиші й усамітнення того зарослого чагарями клаптика суходолу між овалом гавані та величезним півколом затоки. Лежав, мов мертвий. Rey-zamuro[207], з’явившись у небесній блакиті крихітною чорною крапочкою, шугнув униз і сторожко закружляв у повітрі з тією скрадливістю польоту, яка приголомшує в такому великому птахові. На землю впала тінь його перлисто-білого тулуба та крил із чорними кінчиками — і так само безшумно опустився на купу сміття він сам — не далі ніж за три ярди від чоловіка, який лежав нерухомо, наче труп. Птах витягнув лису голову на голій шиї, яскраво-різнобарвну і бридку, з хижим зацікавленням — його обнадіювала нерухомість того розпростертого долілиць тіла. Потім, глибоко втягнувши голову в своє м’яке оперення, він прибрав вичікувальної пози. Перше, що впало в око Ностромо, коли він прокинувся, — цей терплячий спостерігач, який чекав на ознаки смерті й розкладу. Коли чоловік підхопився, гриф боком поскакав геть великими стрибками, б’ючи крилами. Трохи загаявся, наїжачений і сповнений нехоті, зі зловісно загнутим дзьобом та пазурами, а тоді злетів і безшумно закружляв у повітрі.

Він уже давно зник, аж тут Ностромо, звівши очі до неба, пробурмотів:

— Я ще не вмер.

Власне, капатас сулакських карґадорів жив яскравим і славним життям до того самого моменту, коли взяв на себе турботу про баркас, навантажений срібними зливками.