— Можливо, він має рацію, — за годину квапливо сказав лікар пані Ґулд, зустрівши її в коридорі. — Справу зроблено, а тінь багатства може впливати на людей так само, як і самé багатство. Дозвольте мені послужити вам за допомогою всієї моєї лихої репутації. Зараз я піду й розіграю перед Сотільйо роль зрадника, аби не допустити його до міста.

Пані Ґулд імпульсивно простягла до нього обидві руки.

— Докторе Моніґеме, ви наражаєтеся на жахливий ризик, — прошепотіла вона, відводячи від нього повні сліз очі й кидаючи короткий погляд на двері до чоловікової кімнати. Вона стисла обидві його руки, а лікар стояв, ніби врісши в землю, і дивився на неї, опустивши погляд й намагаючись скласти неслухняні вуста в усмішку.

— О, я знаю, ви захистите мою пам’ять, — зрештою вимовив він і похитуючись збіг сходами, перейшов патіо і вискочив з будинку. На вулиці він так само швидко покрокував своєю гінкою кульгавою ходою, несучи під пахвою скриньку з інструментами. Було відомо, що він loco. Ніхто його не зупиняв. Крізь міські ворота, що вели до моря, за курною посушливою рівниною, поцяткованою низенькими кущиками, він побачив за понад милю попереду почварну озію митниці та дві чи три інші будівлі, які за тих часів утворювали морський порт Сулако. Далеко на півдні оторочували вигин гавані пальмові гаї. Віддалені шпилі Кордильєрів губили чіткість своїх обрисів, розпливаючись у небесній, щораз темнішій блакиті на сході. Лікар жваво крокував. На нього мовби спадала дедалі глибша сутінь із зеніту. Сонце сіло. Якийсь час на снігах Іґероти ще палав відблиск призахідної заграви. Лікар тримав курс навпростець до митниці і здавався самотнім великим птахом зі зламаним крилом, який скакав серед темних кущів.

Чисте дзеркало гавані вигравало пурпуровими, золотими й багряними відтінками. Півколо гавані замикав видовжений мис, прямий, наче мур, на якому з порту було чітко видно порослі травою руїни форту, подібні до зеленого кургану, а за затокою Пласідо ті самі пишні барви, лише густіші, грали ще виразніше і величніше. Велике скупчення хмар, яке загатило вхід до затоки, було помережане червоними смугами поміж сірих і чорних завихрень і нагадувало розмаяну закривавлену мантію. Три Ісабели, пурпурово-чорні, затягнуті тінню і чітко окреслені серед розлогої гладіні, де зливались море і небо, ніби зависли в повітрі. Здавалося, що дрібненькі хвильки викидали на піщані береги крихітні червоні іскорки. Склисті пасмуги води вздовж обрію відсвічували полум’яно-червоним, немовби в неосяжній океанській безодні змішались вода і вогонь.