Останній вчинок, який він зробив у Сулако, перебував у повній гармонії з його марнославством, а отже, був цілковито природним. Ностромо віддав свої останні гроші одній бабці, яка стогнала під склепінням старовинних воріт, згорьована і виснажена пошуками сина та страхом за нього. Зроблений потай і без свідків, цей вчинок усе ж був яскравим і славним, цілком у дусі репутації капатаса карґадорів. А от у цьому пробудженні на самоті, якщо не рахувати пильного грифа, серед руїн форту, вже не було ні яскравості, ні слави. Перше неясне відчуття Ностромо після пробудження було сáме це — що все не так, як завжди. Ба більше, всьому настав кінець. У мить повернення до тями його опанувала затаєна в душі бозна-відколи потреба жити, і тому все, пережите за довгі роки, уявилось йому марним і безглуздим, наче приємний сон, який зненацька урвався.

Капатас вибрався на осипаний схил валу і, відгорнувши кущі, подивився на гавань. Побачив два кораблі, які стояли на якорі серед водної гладіні, що ряхтіла останніми відблисками заграви, та пароплав Сотільйо, пришвартований до пристані. А за довгим блідим фасадом митниці, на рівнині, виднілось місто, подібне до гаю з кремезними деревами, з воротами попереду, з банями, вежами та мірадорами[208], що височіли над деревами, зовсім темне, ніби вже здалось на поталу ночі. На думку, що воно вже закрите для нього, що вже ніколи не проїде він його вулицями верхи, впізнаваний усіма, дорослими й малими, як щовечора, прямуючи до posada мексиканця Домінґо, аби пограти в монте, і не сидітиме на почесному місці, слухаючи пісні й дивлячись на танці, — на таку думку йому здалося, що цього міста більше немає.

Довго він дивився й дивився, а тоді відпустив притримувані галузки кущів, які враз зімкнулись, і, перейшовши на інший бік форту, оглянув порожню просторінь великої затоки. Ісабели масивно виступали з довгої червоної смуги на заході, яка дедалі вужчала, при самому обрії між їхніми чорними силуетами жевріла заграва, — і капатас подумав про Деку, який залишився там на самоті зі сріблом. Той чоловік був єдиний, хто турбувався, чи не потрапив він, Ностромо, до рук монтеристів, — з гіркотою міркував капатас. Та й то турбувався лише заради самого себе. Щодо решти причетних, то вони ані не знали правди, ані не турбувались. Те, що він колись почув від Джорджо Віоли, було дуже справедливе. Королі, міністри, аристократи, загалом багатії тримали народ у злиднях та упослідженні, тримали так, як тримають собак — для боїв та полювання собі на догоду.

Темінь неба насунулась на лінію обрію, оповиваючи всю затоку, її острівці та коханого Антонії, самого-самісінького разом зі сріблом на Великій кабелі. Повернувшись спиною до цієї незримої, але реальної картини, капатас сів долі та стис собі обличчя кулаками. Уперше в житті він відчув, щó таке нужда. Опинитись без грошей, ущент програвшись у монте в низенькій прокуреній кімнаті у posada Домінґо, де грало, співало й танцювало вечорами братство карґадорів, залишитися з порожніми кишенями після привселюдного нападу щедрості до дівиць peyne d'oro чи інших (байдуже, до яких) — у таких-от злиднях не було приниження. Ностромо залишався багатим на добру славу та репутацію. Але оскільки йому вже годі було гарцювати по вулицях міста і приймати шанобливі вітання по своїх звичних злачних місцях, то наш моряк і справді відчув себе злидарем.