— Ми його бачили, — перебила його своїм чарівним голосом пані Ґулд. — Милий бідолаха приїхав з глибинки, аби відвідати нас у нашому лондонському готелі. Тримався з великою гідністю, але я здогадуюся, що він сумує за Сулако. Щось жебонів про «історичні події», аж поки я відчула, що ось-ось заплачу.

— Гм, — мугикнув лікар, — певно ж, постарів. Навіть Ностромо постарів — хоча й не змінився. І, як уже згадали про цього чолов’ягу, то хочу дещо вам розповісти…

З дому почав доноситися якийсь гомін. Раптом двоє садівників, що клопотались коло трояндових кущів край садової арки, впали навколішки і посхиляли голови при появі Антонії Авельянос, яка йшла поруч свого дядька.

Удостоєний червоного капелюха[230] під час свого короткого візиту до Рима, куди його запросила Конгрегація пропаганди, високий і сухорлявий отець Корбелан, хреститель дикунів-індіанців, змовник, друг і покровитель Ернандеса-розбійника, ступав повільними широкими кроками, нахилившись уперед і склавши за спиною свої можновладні руки. Лице першого кардинала-архієпископа Сулако так і лишилося фанатичне й непривітне — зовнішність капелана бандитів. Вважалося, що його несподіване підвищення до кардинальського багрянцю було контрзаходом Рима у відповідь на протестантське нашестя на Сулако, влаштоване Місіонерським фондом Голройда. Краса Антонії дещо померкла, а постать її трохи розповніла, вона наближалася своєю легкою ходою, випромінюючи високе умиротворення, і здаля усміхалась пані Ґулд. Вона привела свого дядька, аби побачитися з дорогóю Емілією без церемоній, просто на хвилинку перед сієстою.

Коли всі знову сіли, доктор Моніґем, який дійшов до того, що відверто недолюблював усіх, хто так чи інакше зближувався з пані Ґулд, відсунувся вбік, удаючи, що поринув у глибоку задуму. Та на фразу Антонії, вимовлену дещо голосніше, він підняв голову.

— Як можемо ми покинути тих, хто стогне в ярмі, тих, хто лише кілька років тому були нашими земляками, хто й тепер нам земляки? — говорила панна Авельянос. — Як можемо ми лишатися сліпими та глухими й не мати співчуття до наших братів, які терплять гіркі кривди? Є ж якийсь вихід.

— Анексуйте решту Костаґуани, аби запровадити й там порядок і благоденство, які панують у Сулако, — огризнувся лікар. — Іншого виходу немає.

— Я переконана, сеньйоре докторе, — відказала Антонія з поважним спокоєм непохитної рішучості, — що це випливає з первісного задуму бідолашного Мартіна.

— Так, але ті, хто стоїть за матеріальними інтересами, не дозволять вам наражати на ризик майбутнє цих інтересів просто заради ідеалів милосердя і справедливості, — сердито промимрив лікар. — І це, мабуть, на краще.