Її постать перехилилася через низьке підвіконня, аби втішити раба беззаконного скарбу. Свічка в кімнаті догоріла, і в темряві, що панувала над затокою, навантажений сріблом неперевершений капатас обійняв Джізеллу за шию, немов потопельник, який хапається за соломинку.

Розділ XIII

Того дня, коли пані Ґулд, за словами доктора Моніґема, збиралася «влаштувати тертулію», капітан Фіданца зійшов зі своєї шхуни, що стояла на якорі в сулакській гавані, спокійний, непохитний, рішучий, сів у шлюпку і взявся за весла. Відплив він пізніше, ніж завжди. День уже хилився до вечора, коли він причалив до берега Великої Ісабели й розміреним кроком піднявся по схилу.

Ще здаля він упізнав Джізеллу, яка сиділа на стільці, присунутому під саму стіну будиночка, якраз під вікном її з Ліндою кімнати. В руках у неї було вишивання, яке вона тримала при самих очах. Умиротвореність її дівочої постави розбурхала відчуття боротьби й сум’яття, яке постійно сповнювало груди Ностромо. Він розлютився. Йому здавалося, що дівчина здалеку має чути брязкіт його кайданів — його срібних кайданів. А ще ж він у той день він зустрів у порту того лікаря з лихим оком, який дуже пильно на нього подивився.

Погляд Джізелли його злагіднив. Її усміхнені очі, мов свіжі квіти, зазирали йому в самé серце. І тут вона спохмурніла. Це був знак, що треба бути обережним. Ностромо зупинився дещо оддалік і гукнув байдужим голосом:

— Добридень, Джізелло. Лінда вже встала?

— Так. Вони з батьком у великій кімнаті.

Тоді капітан Фіданца підійшов ближче, заглянув у вікно спальні, боячись, що його викриє Лінда, яка навіщось могла туди повернутись, і спитав, безмовно ворушачи губами:

— Ти мене любиш?

— Більше за життя. — Під його уважним поглядом Джізелла знову взялася за вишивання і говорила далі, придивляючись до своєї роботи: — Інакше мені не жити. Не жити, Джованні. Бо таке життя схоже на смерть. О Джованні, я загину, якщо ти не забереш мене звідси.

Він ласкаво усміхнувся.

— Коли стемніє, я підійду до вікна, — сказав він.

— Ні, Джованні. Не цієї ночі. Лінда з батьком сьогодні довго розмовляли.

— Про що?

— Здається, я почула ім’я Раміреса. Не знаю. Я боюся. Я завше боюся. Це все одно, що помирати тисячу разів на день. Твоя любов для мене — те сáме, що для тебе — твій скарб. Вона є, але мені її завше замало.

Він дивився на неї й не рушився з місця. Вона була прекрасна. Його переповнила пристрасть. Тепер над ним панували дві сили. Але Джізелла була нездатна на незгасні почуття. На словах вона була щира, але вночі спокійно спала. Коли бачила його, то відразу спалахувала. А потім про переміну в ній свідчила лише дедалі більша мовчазність. Вона боялася себе зрадити. Боялась болю, фізичної розправи, дошкульних слів, боялась наразитися на гнів і стати свідком насильства. Бо душа її була світла і ніжна, а її порухи — по-язичницькому щирі. Джізелла пролепетала: