Скидалось на те, що вона сподівалась, ніби Ностромо відразу ж підхопить її обіруч. Вона втратила розуміння меж можливого. В таку чудесну ніч могло трапитись усе що завгодно. А що він не рушив з місця, вона вигукнула майже на повен голос:

— Кажу ж тобі, я боюся Лінди! — Проте він не поворухнувся. Джізелла втихомирилась і пустилась у хитрощі. — Що ж то таке може бути? — улесливо спитала вона.

Ностромо відчував на своєму плечі її тепло, її дихання, її живий трепет. Радісний від усвідомлення своєї сили і піднесений на дусі від здобутої перемоги, він рвонувся назустріч свободі.

— Скарб, — відповів він. Мовчання. Вона не зрозуміла. — Скарб. Купа срібла, за яке я куплю золоту корону й надіну тобі на чоло.

— Скарб? — перепитала боязко, ніби крізь глибокий сон. — Що ти таке кажеш?

Вона м’яко вивільнилася з його обіймів. Ностромо підвівся і пильно задивився на неї, на її обличчя, волосся, вуста, ямочки на її щоках, — споглядаючи під покровом ночі, а ніби в сяйві полудня, її чарівну красу. Її безтурботний спокусливий голос затремтів від збудження, благоговіння і невгамовної цікавості.

— Купа срібла! — затинаючись проказала вона. І запитала вже твердішим голосом: — А ж воно? Як ти його роздобув, Джованні?

Він боровся з чарами, що тримали його в полоні. І, ніби завдаючи переможного удару, випалив:

— Як злодій!

Найнепроглядніша чорнота затоки Пласідо ніби накрила його з головою. Тепер він не бачив Джізелли. Вона зникла в довгій незбагненній мовчанці, наче в безодні, з якої аж перегодом знову долинув до нього її голос, проглянуло тьмяне сяйво її обличчя.

— Я тебе кохаю! Я тебе кохаю!

Ці слова дали йому незвичне відчуття свободи, зачарували його сильніше, ніж прокляте чаклунство скарбу, перетворили його втомлену покірність бездушному металу на радісну певність своєї влади. Ностромо казав Джізеллі, що леліятиме її в таких самих розкошах, якими тішиться донья Емілія. Багаті живуть на статки, вкрадені в народу, але він не відібрав у багатих нічого — нічого з того, що в них ще лишилось, чого вони ще не втратили через свою глупоту і зрадливість. Адже вони його зрадили, казав Ностромо, обдурили, спокусили. Дівчина йому вірила… Він приберіг скарб ради помсти, але тепер його це не обходить. Обходить його лише вона, Джізелла. Він оселить свою красуню в палаці на пагорбі, увінчаному оливами, — у білому палаці над синім морем. Берегтиме її там, наче самоцвіт у шкатулці. Придбає для неї землю — землю, на якій рясно родитиме виноград та пшениця і яка належатиме лише їй, — аби по цій землі ступали її маленькі ніжки. Він їх цілуватиме… Він уже заплатив за все це душею однієї жінки та життям одного чоловіка… Власна щедрість геть сп’янила капатаса карґадорів. У непроглядній темряві затоки, у темряві, супроти якої — як то кажуть — ні Боже всевідання, ні диявольське мудрування не має сили, він велично кидав здобуті скарби до ніг Джізеллі. Але спершу вона мусить зачекати, поки він розбагатіє, — застеріг її Ностромо.