Стемніло. З кімнати будиночка при маяку, де Джорджо, один з Безсмертної тисячі, схилив свою героїчну лев’ячу голову над розжареним вугіллям, долинуло шкварчання та аромат майстерно приготованої фритури[235].

У незбагненному сум’ятті того, що спіткало їх, мов стихійне лихо, жіночий розум Джізелли зберіг проблиск здорового глузду. Ностромо ж забув про все на світі, безмовно стискаючи її в обіймах. А вона прошепотіла йому у вухо:

— Боже милостивий! Що сталося зі мною… тут… зараз… між цим небом і водою, які я ненавиджу? Лінда, Лінда — я бачу її!.. — Джізелла спробувала вивільнитися з його обіймів, які зненацька послабилися на звук того імені. Але ніхто не наближався до них, чиї переплетені в пристрасній боротьбі силуети чорніли на тлі білого муру. — Лінда! Бідолашна Лінда! Я тремчу! Я вмру від страху перед своєю бідолашною сестрою Ліндою, зарученою сьогодні з Джованні — моїм коханим! Джованні, ти, певно, божевільний! Мені тебе не зрозуміти! Ти не такий, як усі! Я не зречуся тебе… ніколи… лише перед самим Богом! Але нащо ж ти вчинив отак сліпо, шалено, жорстоко, страшно?

Вивільнившись, вона понурила голову, опустила руки. Напрестольне покривало, ніби зібгане сильним вітром, лежало ген збоку, біліючи на чорній землі.

— Тому що боявся втратити надію бути з тобою, — відповів Ностромо.

— Ти ж знав, що моя душа належить тобі! Ти знаєш усе! Моя душа створена для тебе! І що ж могло стати між тобою і мною? Що? Скажи мені! — повторювала вона, не втрачаючи терпцю, сповнена найвищої впевненості у своїй правоті.

— Твоя покійна мати, — тихо-тихо відказав він.

— Ах!.. Бідолашна мама! Вона завше… Тепер вона — свята на небесах, та я не можу зректися тебе заради неї. Ні, Джованні. Лише заради самого Бога. Ти збожеволів — але щó зроблено, те зроблено. Ох, що ти накоїв? Джованні, мій коханий, життя моє, мій володарю, не залишай мене тут, у цій хмарній могилі! Ти вже не можеш мене лишити. Мусиш забрати мене звідси… негайно… цієї ж миті — у своєму човнику. Джованні, забери мене сьогодні вночі, бо я боюсь Лінди і не хочу навертатися їй на очі…

Вона пригорнулась до нього. Раб срібла Сан-Томе відчув тягар кайданів у себе на руках і ногах, дотик чиєїсь холодної руки на своїх вустах. Він намагався розвіяти це чаклунство.

— Не можу, — сказав він. — Поки що не можу. Дещо стоїть між нами з тобою і вільним світом.

Джізелла тісніше притулилась до нього збоку, керуючись неясним і наївним інстинктом спокуси.

— Ти мариш, Джованні, мій коханий! — звабливо прошепотіла вона. — Що то таке може бути? Віднеси мене… сам, на руках… до доньї Емілії… геть звідси. Я не дуже важка.