Невдовзі він знову підійшов до дверей, аби покликати молодшу доньку до хати. Уже пізно. Він тричі викрикнув її ім’я, поки вона повернула голову. Залишившись на самоті, Джізелла стала безпорадною здобиччю приголомшення. Вона пройшла до спальні, яку ділила з Ліндою, мов у глибокому сні. Це було так помітно, що навіть старий Джорджо, з окулярами на носі, підняв очі від Біблії й похитав головою, коли вона зачинила за собою двері.

Джізелла перейшла через кімнату, ні на що не дивлячись, і відразу сіла біля відчиненого вікна. Переповнена щастям Лінда, спустившись із вежі, побачила, що сестра сидить спиною до запаленої свічки й обличчям до темної ночі, сповненої зітхань вітру та шуму далекої зливи, — типової ночі тут на затоці, непроглядної для Божого ока та каверз диявола. Коли двері відчинилися, Джізелла не обернулась.

Було в тій непорушності щось таке, що зачепило Лінду на вершині її раювання. Старша сестра розсердилася, здогадавшись: малá думає про того нещасного Раміреса. Лінді хотілось поговорити. Своїм свавільним голосом вона гукнула: «Джізелло!» — але у відповідь — ані поруху.

Дівчина, яка збиралася жити в палаці й ходити по власній землі, мало не вмерла від жаху. Нізащо у світі не повернула б вона голови до сестри. Серце її шалено калатало. Вона квапливо сказала приглушеним голосом:

— Не говори до мене. Я молюся.

Розчарована Лінда тихо вийшла, а Джізелла сиділа далі, зневірена, розгублена, ошелешена, ніби терпляче чекала на підтвердження того, у що не вірилося. Здавалося, що безнадійна чорнота хмар теж їй сниться. Джізелла чекала.

І чекала вона недаремно. Чоловік, чия душа помертвіла, вибравшись з ущелини з вантажем срібла, помітив світло у вікні й не зміг не повернутись туди з пляжу тією ж дорóгою.

На тлі непроглядної ночі, яка поглинула високі прибережні гори, Джізелла побачила раба срібла Сан-Томе, ніби вихопленого з тьми якоюсь чудесною силою. І сприйняла його повернення так, немовби віднині й довіку в світі вже не трапиться жодної несподіванки.

Дівчина покірно підвелася, ще не вповні вийшовши із заціпеніння, й озвалася задовго до того, як чоловік наблизився і світло зі спальні впало йому на обличчя.

— Ти повернувся, щоб забрати мене звідси. Це добре! Відкрий мені свої обійми, Джованні, мій коханий. Я йду.

Його обережні кроки завмерли, і, шалено блиснувши очима, він різким голосом заговорив:

— Ще не час. Мені треба багатіти повільно… — У його інтонації закралася погрозлива нотка. — Не забувай, що твій коханий — злодій.

— Так! Так! — квапливо прошепотіла вона. — Підійди ближче! Послухай! Не зрікайся мене, Джованні! Ніколи! Ніколи!.. Я буду терпляча!..