Дівчина слухала його, ніби у трансі. Її пальці перебирали йому волосся. Він підвівся з колін, похитуючись, ослаблий, спорожнілий, ніби вийняв із себе душу.
— То поквапся, — мовила вона. — Поквапся, Джованні, мій коханий, мій володарю, бо я не зречуся тебе ні перед ким, окрім Бога. І я боюся Лінди.
Він і сам здогадався про це, бо вона тремтіла, і присягнув зробити все, що в його силах. Поклав надію на її відвагу в любові. Вона пообіцяла бути сміливою, аби лише він любив її завжди — далеко-далеко, у білому палаці на пагорбі над синім морем. І з боязкою, обережною доскіпливістю вона пролепетала:
— Де ж скарб? Де? Скажи мені. Джованні.
Ностромо розтулив рот і не вимовив ані слова — ніби громом прибитий.
— Тільки не це! Тільки не це! — видихнув він, нажаханий прокляттям таємниці, яке зав’язувало йому язика перед стількома людьми й тепер знову з неослабною силою заціпило його вуста. Навіть їй не можна казати. Навіть їй. Це надто небезпечно. — Я забороняю тобі питати, — гаркнув він до Джізелли, обачно приглушуючи свій гнівний голос.
Він не повернув собі свободи. Поруч дівчини постала примара беззаконного скарбу — наче срібна статуя, безжальна й таємнича, і приклала палець собі до блідих вуст. Душа Ностромо помертвіла, коли йому приверзлось, як невдовзі він скрадатиметься по ущелині, пропахлій землею та прілим листям, — прокрадатиметься туди, сповнений рішучості здійснити намір, від якого йому холоне у грудях, і крадькома вибиратиметься звідти, навантажений сріблом, прислухаючись до найменшого звуку. Це треба зробити ще сьогодні вночі — оту роботу боязливого невільника!
Він низько нахилився і притис собі до вуст край її спідниці, пробурмотівши тоном наказу:
— Скажи йому, що я не ночуватиму, — і зненацька залишив її так безшумно, що серед темної ночі вона не почула навіть його кроків.
Джізелла сиділа тихо, млосно притулившись головою до муру і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах і чорних черевичках. Старий Джорджо, вийшовши надвір, наче й не здивувався новині, як того неясно боялась дівчина. Бо ж зараз її сповнював непоясненний страх — страх перед будь-чим і будь-ким, але не перед її Джованні та його скарбом. Але в існування скарбу їй не вірилось.
Героїчний Ґарібальдіно сприйняв раптове зникнення Ностромо з мудрою поблажливістю. Він пам’ятав свої власні почуття у відповідний момент і по-чоловічому проникливо вловив суть справи.
—