Ось така історія. Коли вгамувалися людські пристрасті й запанував одвічний здоровий глузд, в Гіллбруку дійшли думки, що, взявши до уваги нешкідливість і порядність Дімерової діяльності в нових умовах, можна було б дозволити небіжчикові й далі працювати. Не варто заважати йому збіговищами. Місцевий історик розсудливо згодився з цією думкою. Із його неопублікованої праці почерпнуто цю оповідь.
⥈
⥈Із двох співрозмовників один був лікар.
– Хоч я й послав по вас, докторе, – сказав пацієнт, – але мені не дуже-то віриться, що ви зможете мені допомогти. Може, знаєте фахівця в галузі психопатій? Здається, я божеволію.
– У вас вигляд здорової людини, – відповів лікар.
– Вам видніше... але в мене галюцинації. Щоночі прокидаюся й бачу в спальні великого чорного ньюфаундленда з білою передньою лапою. Він сидить і не зводить з мене очей.
– Ви сказали, що прокидаєтесь. А ви певні? Буває, що галюцинацією вважають сновидіння.
– Та ні, справді прокидаюся. Іноді довго лежу, не ворушачись, і пильно дивлюся на цього собаку – так само, як і він на мене... на ніч я завжди залишаю лампу засвіченою. Коли вже не можу витримати, сідаю в ліжку – і пса як не було!
– Гм... як цей пес налаштований?
– Він видається мені доволі злісним. Добре знаю, що морда спокійної тварини – живої, а не намальованої – справляє стале, незмінне враження. Ось ця тварина очевидно не справжня, адже у ньюфаундлендів доволі добродушний вигляд. А як інакше це пояснити?
– Якщо доведеться лікувати пса, то навряд чи я поставлю правильний діагноз.
Сміючись зі свого жарту, лікар краєм ока спостерігав за пацієнтом. Раптом він зауважив:
– Знаєте, Флемінґу, ваш опис тварини цілком відповідає собаці покійного Атвелла Бартона.
Флемінґ підвівся був зі стільця, але сів, силкуючись на байдужість.
– Пригадую Бартона, – відповів він. – Здається, він... ходили чутки, що... Чи не було якихось підозр про його смерть?
Дивлячись у вічі пацієнтові, медик сказав: