– Безперечно, то був суб’єктивний феномен, – повів він, ні сіло ні впало перейшовши на вчену мову. – Узявши на віру можливість з’явлення духа, ба навіть його матеріалізації, навряд чи можна припустити думку про появу та матеріалізацію з небуття півґалонового коричневого череп’яного глечика – грубого, важкого гончарного виробу.

Тільки-но він закінчив цю мудровану мову, як до кімнати вскочила його маленька донечка в нічній сорочинці. Підбігши до батька, обхопила рученятами його шию й гукнула:

– Татусю, а ти нечемний! Забув прийти до нашої кімнати й поцьомати мене. Ми почули, що ти відчинив хвіртку, й глянули у вікно. Любий таточку, Едді питає, чи не міг би він дістати глечика, коли той спорожніє.

Коли до Алвана Кріда дійшла вся значимість цих слів, ним затіпало. Адже ж дитина не могла почути ані слова з розмови...

Дімерів маєток опинився тепер у руках виконавця духівниці. Той вважав, що найкраще було б продати заклад. Тому крамниця стояла замкнена від смерті її власника, а товари забрав інший «купець», придбавши їх en bloc³. Горішні кімнати також стояли порожні, бо вдова й дочки переїхали до іншого міста.

Уже наступного по Крідовій пригоді (якимсь чином про неї пішла чутка) вечора на хіднику навпроти крамнички зібралася юрба чоловіків, жінок і дітей. Про те, що тут ходить привид Сайласа Дімера, вже достеменно знав кожен мешканець Гіллбрука, хоча багато хто вдавав, що не вірить у такі дурниці. Із тих недовірків найзатятіші, переважно наймолодші, заходилися жбурляти каміння у фасад будівлі – єдину її доступну частину, причому завбачливо не влучали в не прикриті віконницями шиби. Еге ж, недовіра не переросла в злобу. Кілька сміливців перейшло вулицю. Стукали в одвірок; чиркали сірниками й підносили світло до вікна, силкуючись розгледіти бодай щось у темній кімнаті. Декотрі з ґаволовів показували свою дотепність. Кричали, стогнали. Викликали мару позмагатися в бігу наввипередки.

За шмат часу не сталося нічого вартого уваги, тож натовп помітно порідів. Та ось ті, які залишилися, спостерегли, що зсередини крамницю залило тьмяне жовтувате світло. І тут же припинилися всі вибрики; безстрашні герої прожогом кинулися від вікна та дверей на той бік вулиці й там змішалися з юрбою; хлоп’ята облишили кидати камені. Стримуючи віддих і збуджено шепочучи, кожне тицяло пальцями на дедалі яскравіше світло. Ніхто не зміг би сказати, скільки часу збігло, відколи з’явився перший проблиск. Нарешті освітлення набрало такої сили, що можна було розрізнити все в кімнаті. Стало виразно видно Сайласа Дімера, що стояв за прилавком.