– Сер, – озвався незнайомець, – хоч ви й цивільна людина, але, мабуть, ви мені ворог.

– Я лікар, – ухильно відповів Стіллінг.

– Гаразд, – сказав дивний чоловік. – Я лейтенант із штабу генерала Гейзена⁸.

Замовк, кинув гострий погляд на медика й додав:

– З федеральної армії.

Стіллінг кивнув.

– Скажіть, будь ласка, – спитав незнайомець, – що тут сталося? Де війська? Хто переміг у бою?

Примруживши очі, зацікавлений лікар задивився на свого співрозмовника. По-професійному оглянувши його й забарившись – наскільки дозволяли правила хорошого тону – з відповіддю, Малсон сказав:

– Перепрошую, але коли вже хтось ставить запитання, йому теж належить відповідати. Ви не поранені? – поцікавився він, усміхнувшись.

– Нічого серйозного... як гадаю...

Незнайомець зняв капелюха, провів рукою по волоссі. Тоді зиркнув на свою долоню.

– Мене зачепила куля, – мовив він, – і я знепритомнів. Мабуть, то була легка рана, бо не болить і крові нема. Не турбуватиму вас проханням про допомогу. Лишень спитаю дороги до мого підрозділу... До будь-якого підрозділу федеральної армії.

І цього разу Стіллінг не одразу відповів. Спробував пригадати, що в книжках написано про втрату власного «я» й віднайдення його в знайомих обставинах. Глянувши у вічі дивному чоловікові й усміхнувшись, він нарешті сказав:

– Лейтенанте, ви не носите мундира відповідного до вашого військового звання.

Повівши оком по своєму цивільному вбранні, незнайомець завагався.

– І справді, – непевно проказав він. – Я... Я... Сам не можу цього пояснити...

Пильно і не без співчуття дивлячись на нього, лікар напрямки спитав:

– Скільки вам років?

– Двадцять три. Але при чому тут мій вік?

– Ви аж ніяк не виглядаєте на двадцять три роки.